Анітка Санніфео - Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео

Розділ 26. Знайомство з дідусем

Я втупилася на них, не поспішаючи відповідати.

Серце шалено калатало в грудях. В голові крутилося від думок... Цікаво, чи знає моя бабуся цю правду? Напевно, знає. Не могла не знати, адже все це відбувалося на її очах. Тепер зрозуміло, чому вона завжди була сумна, Але чому вона сама не розповідала правди й хто в цій історії професор Фієр та цей старий?

Мої пальці почало пекти вогнем. Так само, як тоді у вежі, коли перевіряли мою магію.

– Саламандро! – долинув до мене голос професора. – Дівчино, тихіше. Ось так, молодець, дихай. Дихай!

– Не можу, – ледь вимовила я, відчуваючи що я ніби сама палаю, тіло вигнуло дугою, всі мускули немов скрутило міцними кайданами, а потім неначе все зникло. Неначе на мить я й сама перестала існувати, поринула у пітьму. Чи надовго? Не знаю. Свідомість яскравим спалахом повернулася, і я розплющивши очі зрозуміла, що все навколо збільшилося у розмірах, а професор Фієр взагалі став немов гора та схилившись дивиться на мене й кліпає очима.

– Переверт. Безконтрольний, на емоційному потрясінні, – проговорив чоловік та присів переді мною навпочіпки. – Покличте Його Високість. Негайно!

То я стала ящіркою... Цікаво. Тільки дуже спати хочеться. Сил втікати немає. Краще відпочину, а ви там самі розбирайтеся…

Знову заплющивши очі я поринула у сон. Точніше, я перенеслася на ту саму галявину, як у Примарному лабіринті, де я знову стала сама собою – людиною.

– Онучко! Привіт! – почула я та побачила перед собою чоловіка середніх років, зовні дуже схожого на мою бабусю Стефанію. Той самий колір очей, посмішка на вустах, навіть волосся так само кумедно стирчать біля вух хвилястими прядками.

– Що? – не повірила я. – Діду? Чи прадіду?

– Я. Я твій прадід, Ярославо. Я – Оріон, який став жертвою підступного зговору.

– Ох, – лише вимовила я, сідаючи на траву. За останні дні мені надто багато разів намагалися донести історію мого роду. А зараз я можу дізнатися все від того, хто вже ніколи не зможе заговорити. Я бачу духів. Духів власних пращурів. Це теж одне з магічних дарів? Схоже, що так. Принаймні, це мій дар.

– Так, люба моя. Я не міраж. І ти не збожеволіла. Ти дійсно можеш бачити та чути мене та всіх, з ким ти пов’язана кров’ю. Це наша родинна магія. Це те, що дозволило мені уникнути багатьох помилок та мудро керувати імперією протягом багатьох років.

– Ліар… Він тебе вбив? – підняла на діда очі, повні сліз. Мені треба було почути це підтвердження.

– Він все робив чужими руками. Завжди. І вони продовжують це робити. Анаконди прагнуть знищити нас, як сильних та незалежних противників.

– Це я вже зрозуміла. Вони справді й досі цього прагнуть. Анаконди не зупиняться, діду. Мені вже погрожували. І я не знаю, як далі себе поводити… Я не знаю, кому вірити. І я не впевнена, що хочу залишатися надалі в імперії

– Знаю, люба, – Оріон усміхнувся. – Але мушу сказати, що ти маєш відновити справедливість.

– В сенсі? – не зрозуміла я що саме має на увазі дід.

– Всі в імперії мають дізнатися, хто насправді винен у моїй смерті… – проговорив Оріон та його постать почала танути.

Я знову поринула у пітьму, думки, відчуття – все зникло. Лише легкість та безтурботність. Аж раптом до моєї свідомості почали долинати тихі розмови, а ще відчула якісь нестерпний сморід й насилу розплющила очі. Перед очима танцювали кольорові плями, в голові дзвеніло, але поступово зір покращувався, й я повільно почала приходити до тями.

– Вона знову з нами, – почула я чийсь голос, а ще за мить мою руку міцно стиснули та я почула шепіт Тайпана:

– Саламандро, як же ти всіх нас лякала!

Цікаво, чого він тут робить?

– Де я? – нарешті вимовила я.

– Ти в лікарні. Все добре. Вже все добре, – чоловік все ще тримав мене за руку та з ніжністю дивився на мене.

Ні, оцей погляд мені не подобається… Хочу знову стати ящіркою. Я спробувала пригадати, як це сталося минулого разу, але нічого не вийшло. Та й тіло просило відпочинку. Здається, у мене боліло все, навіть ті мускули, про існування яких я досі не знала.

– Чому ти тут?

– Дивне питання. Я несу відповідальність за тебе, дівчинко, – проговорив Тайпан.

– А це хто? – кивнула головою в бік професора Фієра та старого. Вони сиділи на лавці під стіною та уважно спостерігали за нами. Поруч зі старим влаштувалася моя бабуся. Вона виглядала переляканою. Бліда та виснажена.

– Ну тепер точно все гаразд, – посміхнувся чоловік у білому халаті, який скоріш за все був лікарям. – Я вас залишу ненадовго. Але прошу – без емоційних потрясінь.

– Це Ренард, твій дід, та його племінник. Ти з ним вже знайома. Так, Саламандро, професор Фієр – твій рідний дядько.

– Пощастило ж мені з родичами, – буркнула я, а Тайпан всміхнувся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍