Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Вечірню напівтемряву в кімнаті Найстіеля зазвичай розганяли вогники свічок. Куди краще з цим впоралися б магічні світильники, але сьогодні демон потребував не хорошого освітлення, а чогось важливішого. Згадку про його будинок, залишений далеко звідси, в іншому світі.

Відблиски світла танцювали на стінах, помахи їх полум’яних крил химерно ламали обриси предметів. Одночасно вони напрочуд вигідно підкреслювали білосніжну шкіру красуні у відкритій червоній сукні, котра лежала на темних простирадлах ліжка.

Картина спокуслива, навіть страшенно спокуслива. Її псували хіба що мотузки, що міцно зв'язували руки жінки за спиною та сплутане волосся. А ще й відбиток міцної п'ятірні на щоці.

Незважаючи на те, що ноги у неї не були зв'язані, та й загалом мотузки не надто обмежували рухи, втекти жінка навіть не намагалася. Злий погляд блакитних очей шпильками вп'явся в спину чоловіка, котрий стояв біля вікна.

З боку когось іншого це виглядало б як обурлива недбалість. Але не цього разу. Сьогодні обидва присутні в цій кімнаті розуміли, ще до того, як найманка зробить ще одну спробу атакувати, їй звернуть шию.

Тому жінка продовжувала смирно лежати, а демон стояти біля вікна зі склянкою віскі. Розпитувати її далі не було сенсу.

Йому було достатньо знати, що найманку до нього підіслав дорогий братик. З мовчазного потурання батька. Їхнього рідного батька. Того самого батька, який колись прийняв свого бастарда з розкритими обіймами.

«Ще б, я врятував зад покидька, коли рідний син вирішив, що батько зажився.» – цинічно подумав Най і куточок його губ здригнувся в натяку на похмуру усмішку.

Він і не розраховував, що отримав подарунок долі у вигляді люблячого татка. Володар демонів та трепетні почуття в'язалися між собою… Ніяк. Але десь у глибині душі ще була жива стара, дурна, дитяча надія.

А раптом?

Але ж ні.

Склянка здригнулася в руці. Здається, в ньому все ще мешкав той маленький дурний хлопчик, який ховався з двома химерами в дуплі старого дерева від дощу. Це дратувало і водночас чомусь тішило. Він сподівався, що давно позбувся цього дурного хлопчиська, та той виявився напрочуд живучим.

Найманка з'явилася на його горизонті всього за кілька тижнів по тому, як татко вибачив законному синові, брата Найя. Того самого, якого він на ціле століття запроторив у в'язницю за бунт (а варто було б знести голову!).

Пройшло багато часу, володар встиг трохи охолонути й тепер майже каявся в тому, що поспішив із рішенням. Так, бастард, звичайно з'явився вчасно, допоміг укоротити норовливого спадкоємця, але називати його новим кронпринцем було надто поспішним рішенням.

Звичайно можна було його змістити, але за роки, що пройшли виродок не сидів склавши руки. Стриманий зовні, він виявився таким же діяльним, як і його, недоброї пам'яті, мати. Де ділом, а де вміло пущеною пліткою паршивець зумів викликати у народу спершу повагу, а потім і любов. Напевно, не раз і не два старий демон кляв останніми словами свою дурість, що спокусила його жвавою аристократкою зі зубожілого, але такого гордовитого роду. Спершу одна безглузда баба виявилася для народу більш догідною кандидаткою на роль королеви, а тепер ось і її син. Історія повторювалася і знову тих, кого висував старий сант Танар, не хотіли бачити на їхніх місцях.

Тоді все закінчилося великою різаниною, в якій змогло вціліти тільки немовля, якого мати відправила до Першого на роги, якого ж фіналу варто було чекати зараз?

Найстіель не міг точно знати, що думав його батько, але загалом його уявлення були не далекі від істини. Старезний інтриган за роки правління так і не зміг повною мірою упіймати пульс свого народу, своєї країни. Але при цьому він навчився помічати, коли варто було причаїтися, не дратувати цього могутнього звіра.

– Хитрозроблений виродок… – піднісши склянку до губ, пробурмотів Най і все ж озирнувся до жінки.

Зміряв її поглядом і трохи примружився. Ельфійка була чарівною. Особливо зараз, з поглядом, наповненим відвертою ненавистю і рисами обличчя, що загострилися. Це було набагато краще за ту лялькову маску, з якою Лутінель показувалася йому на очі до цього.

– Навіть якось прикро, що мене вважають настільки дурнем. – Відставивши склянку, чоловік неквапом наблизився до ліжка. – Лу-Тін, найманка, чию історію розбирають навіть на заняттях з расознавства. Передбачалося, що я такий бовдур, що не знаю тебе в обличчя?

Скривившись, ніби хотіла плюнути в жертву, Лу-Тін тільки підняла руки, вимагаючи розв'язати.

– Замовлення прогоріло.

Хмикнувши, Най не заперечував. Базікалом він ніколи не був і не особливо потребував більш розгорнутої відповіді. Саме тому недбало надрізав кігтем вигнутого кинджала, що з'явився з рукава широкого одягу, мотузки. Тільки-но ті опали, Най відступив і склав руки за спиною.

Запрошувати забратися гостровуху не довелося. Щойно отримавши свободу, ельфійка змією ковзнула до дверей і навіть причинила їх за собою. Вже за мить про неї нагадувала тільки нотка солодкого парфуму та м'яте простирадло.

– І не соромно? Адже ти ледь не зрадив дорогої дружини, вбивши іншу!

Перебільшено трагічний чоловічий голос із боку вікна змусив Найстіеля закотити очі.

– Тебе мені тільки не вистачало…

Обернувшись до брата, він зітхнув із безмежним терпінням. Вигляд придуркувато усміхненого Кірана, котрий систематично спустошував пляшку колекційного спиртного, порадував мало.

– Звичайно, не вистачало! – життєрадісно вигукнув Кіран і різко підвівся з місця та миттєво посерйознішав.

Жарти закінчилися, настав час говорити про справу.

– Най… Навіщо б ти сюди не прийшов – подумай, перш ніж творити. Ти ж стільки років хотів помиритись з Анною.

Вислухавши брата, Найстіель тільки повільно кивнув і ніби ненароком відійшов убік, відчиняючи дорогу до дверей.

– Я приїхав, як голова комісії. Не більше та не менше.