Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

— Шеде...

— О, а подивись іще на це. Коагулянтів нема. Круто, чи не так?

Подумати тільки, хіба можливо таке, щоб під час рятувальної

місії у когось виявилась, ну, ти в курсі, кровотеча? Підхопити

заразу на причандали — звісно, трапляється, але кровотеча? Та

ні, маячня. У нас на «Кенті» тепер чотири пацієнти з сифілісом.

Одна з найстаріших хвороб у класифікаторі, й ми досі не

можемо її позбутися. Кажу їм усім: хлопці, ну хлопці, повії на

Сатурні переспали з кожним водовозом у Сонячній системі, ну

натягніть ви того нацюцюрника. Думаєш, мене слухають? Де

там! І от маємо чотири сифіліси й нестачу ципрофлоксацину.

Голден відчув, як у нього стискаються щелепи. Він ухопився

руками за одвірки і нахилився в кімнату.

— На «Кенті» всі загинули, — Голден наголошував кожне

слово, щоби всі вони звучали чітко та жорстко. — Усі загинули.

Антибіотики вже нікому не потрібні. Нікому не потрібна мазь

від бородавок.

Шед замовк і різко випустив повітря, наче отримав удар під

дих. Простими, вивіреними рухами він зачинив шафку

і вимкнув екран.

— Я знаю, — сказав тихо він. — Не дурний. Просто мені треба

трохи часу.

— Усім нам треба. Та ми всі застрягли на цій бляшанці. Чесно

скажу, я прийшов сюди, бо про тебе турбується Наомі, але тепер

я тебе бачу, і ти мене збіса лякаєш. І це нормально, бо я тепер

капітан, а це — моя робота. Але не можна, щоб ти до дідька

лякав Алекса чи Еймоса. Через десять днів нас підберуть

марсіянські військові, й це вже лякає само собою. Не вистачало

ще, щоб нашого медика поплавило.

— Я не медик, а лише медтехнік, — голос Шеда ледве можна

було розчути.

— Ти наш медик, зрозумів? Нас тут, окрім тебе, четверо, і для

нас ти медик. Якщо Алекс страждатиме від ПТСР

і потребуватиме таблеток, він прийде до тебе. А якщо ти в цей

час бубонітимеш щось про бородавки, він тобі нічого не скаже, повернеться у кокпіт і літатиме дуже погано. Хочеш поплакати?

То, будь ласка, давай робити це разом. Сядемо собі в камбузі, нап’ємося і будемо ридма ридати. Головне — робити це разом, у безпеці. Не ховатися від усіх.

Шед кивнув.

— А ми можемо?

— Що можемо? — перепитав Голден.

— Напитися і ридма ридати.

— О, так! Це тепер у нашому офіційному розкладі. Так що, пане

Ґарві, наказую з’явитися о двадцятій нуль-нуль на камбузі зі

своїм кухлем.

Шед хотів сказати ще щось, але клацнула система загального

сповіщення і Наомі покликала:

— Джиме, підійди до комцентру.

Голден стиснув Шедове плече, а тоді пішов.

На палубі командного центру Наомі знову активувала екран

термінала зв’язку та про щось тихо перемовлялася з Алексом.

Пілот похмуро хитав головою. На екрані світилася мапа.

— Що там? — запитав Голден.

— Промінь, Джиме. Зловили лише кілька хвилин тому.

— Із «Доннаджера»? — тільки марсіянський корабель, наскільки Голден міг знати, був у зоні досяжності

вузькоспрямованої лазерної передачі даних.

— Ні, з Поясу, — пояснила Наомі. — Але не з Церери, не

з Ероса, і не з Паллади. Взагалі не зі станцій.

Вона показала на невелику цятку на своєму моніторі.

— От звідси.

— Але там порожній космос, — здивувався Голден.

— А от і ні. Алекс перевірив. Якийсь грандіозний проєкт, над

яким працює «Тайко». Даних про нього небагато, але відлуння

радара — сильне.

— І антена на цьому проєкті настільки потужна, що сигнал

з відстані три а. о. малює на нас цяточку, не більшу за мій

анус, — озвався Алекс.

— Ого, непогано. І чого ж хоче від нас ця цяточка завбільшки

з анус?

— Ти не повіриш, Джиме, — сказала Наомі й увімкнула відео.

На екрані з’явився темношкірий чоловік — кістки черепа

масивні, землянські. Сиве волосся, жилава м’язиста шия. Він

усміхнувся і сказав: «Привіт,