Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова

— То нехай хтось допомагає, і взагалі шкідливо довго сидіти над завданнями. Ти потім уже нічого не бачиш. Краще перерву на тренування або прогулянку роби.

— Тату, тебе зараз не почують, — усміхнувся старший син, — мала ображена і просто втомилася. Як щодо сходити в ліс?

— Ні! — вигук від дідуся був швидше, ніж я встигла мявкнути. — Ромко, який до біса вночі ліс?

— А завтра? — запитала я з надією.

— Рідна, коли там до нас монстри будуть ломитися? — ласкаво запитав дідусь.

— Через кілька днів. Завтра в лісі буде відносно безпечно.

— Але точно не одній маленькій кнопці.

— А якщо не однією?!

— Я можу з нею погуляти? — сказав батько.

— І ми з братом, і відчуваю, ще старшенькі племінники, теж із задоволенням прогуляються в лісі.

— Ну що заспокоїлася? — запитав батько, з рук поки що не спускав, мене ще потрушувало від завдань, і батько це відчував. Кивнула — Тоді пішли в їдальню, просити чай і солоденьке.

— Угу.

Знову вчепилася в шию батька.

— Моя ж ти лапочка, — проворкував він.

За відчуттями наступного ранку, життя налагоджується. Батьки одразу зранку спіймали мене. Перевірили які є завдання по школі. І батько відвів на тренування до дідуся. Дідусь спочатку дав завдання розім'ятися, а потім я бігала два кола по двору. А потім було силове тренування і тренування зі зброєю. Наприкінці ледь ноги пересувала.

— Тату, ти вирішив відбити в неї бажання приходити до тебе? — запитала мама сердито.

— Не відіб'ю, — хмикнув дідусь, — її ентузіазму на кількох дорослих вистачить. І не можу ж я їй весь час мізерні навантаження давати. Як ти, маленька?

— Мені б поспати, — сказала сонно моргнувши. — Втягнуся!

Дідусь поплескав по плечу і повів мене спершу переодягатися й купатися, а потім до їдальні. У ній я вже ожила, їжа посприяла. А потім мені нагадали, що можна сходити в ліс.

— Підемо? — запитав дядечко з прищуром. — Чи спатки?

— Ні-ні, підемо! А гриби можна збирати? Там вони є? Або ягоди?

— Так-с, зайду до кухарів за кошиками, відчуваю, прийдемо зі здобиччю.

— Ви за нею стежте, щоб вона поганок не набрала.

— Поганки, я собі заберу, — сказала бабуся, — у зіллях часом і отруйні гриби потрібні. Тож спочатку я перебираю дитячий улов, потім на кухню.

— А ви покажіть на картинках, які їстівні, — попросила я.

— Я покажу, — сказав дядько Григорій.

До лісу йти хвилин двадцять. А потім ми гуляли в лісі. Кошеням було простіше знаходити грибні галявини. А родичам встигай стежити, щоб малеча пухнаста не загубилася. І щоб її ніхто не образив. Моє збирання грибів зводилося до того, щоб показати, де гриби і трохи побігати навколо рідних істот. Вони весело сміялися, коли я навколо них скакала. Кілька разів дядечко Рома намагався стягнути з дерева, на нього за це шипіла і ледь не покусала.

— Ром, вона кішка, сама спуститься. Якщо потрібно, покличе, — сказав весело Дерек.

Повернулися з повними кошиками грибів. На кухні нас, звісно, похвалили, але зітхали занадто сумно.

— Частину засушимо, — сказала головна кухарка, а потім, задумавшись, додала — а ще частину засолимо. Тепер знаю, кого в ліс відправляти, — вона мені підморгнула.

У дворі виявила гойдалку. Коваль посміхнувся мені і зробив жест, мовляв випробуй. Гойдалка, найпростіша оброблена дошка на мотузках. Розгойдалася я високо.

— Сміливе створіння, — хмикнув коваль.

— Ліє, тобі нормально? — стурбовано запитав дідусь — Може, не так високо?

Коли я після його слів зістрибнула на землю, дідусь ледь за серце не схопився. Коваль, дивлячись на нас, став по доброму сміятися. Підбігла, обійняла дідуся. Потім підійшла до коваля і злегка ніяковіючи сказала:

— Дякую!

— Іди катайся, кнопка. Мої теж любили такі гойдалки, вже давно виросли і роз'їхалися.

Гойдалку встановили недалеко від дерева. Зараз я каталася до нього спиною і зістрибувати було куди. А от якщо сісти обличчям до дерева і також розгойдатися і стрибнути, то влучу в дерево. А якщо кошеням у стрибку стати, то ще й кігтями зможу зачепитися. Зараз не ризикнула так зробити, дідусь поруч стоїть, пильнує.

Зробити задумане змогла наступного ранку. А все тому, що помітила одну цікаву пташку дивної зовнішності. Схожа на сильно товсту чайку, тільки синього кольору. Стала сильніше розгойдуватися, відчувала, що коваль за мною все ж таки наглядає. Але він нічого не встигне зробити, якщо я стрибну на дерево. І коли я цей фокус зробила і ще в польоті перетворилася, почула аж ніяк не тихий мат від кількох солдатів. А я одразу кинулася на пташку і вже всім було чути обурений клекот і котяче гарчання.

— Януше, бігом сюди! — рявкнув коваль, помітивши мого брата.

Прибіг ще й батько, він теж був неподалік. А ми з пташкою звалилися з дерева. Притому я шмякнулася на пернатого диверсанта. Пташка, від падіння помирати не збиралася і була більшою за мене, хоч і ненабагато. Батько мою здобич схопив за горло однією рукою, мене за комір іншою рукою. Я зуби не розтиснула і тримала здобич за крило. Батько відпустив мене і спочатку погладив.

— Ліє, я тримаю твій трофей. Перетворюйся сама.

Випустила пір'я і відійшла вбік, обернулася.

— Він шпигував.

— Неправда! — заговорила пташка.

Батько від несподіванки мало не випустив її.

— Ти, шпигував! — заявила я авторитетно.

— Сонце моє, навіщо ти кауджського папугу спіймала? — запитав здивовано дідусь — Вони в нас послання доставляють.

Я подивилася на папугу і не знайшла схожості зі звичним мені за спогадами. Але що я точно знаю, ця гидота перната нам не друг. І на дідуся я дивилася вже блакитними очима, що світяться. Він із батьком мовчки все зрозуміли і повели мене і мою здобич до дідуся в кабінет.

— Говори, — сказав спокійно родич.

— Вона на мене напала! А я вам відомості приніс! Як із вами працювати тепер?