Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

Покоївка заходилася поправляти штору, стоячи спиною до дівчат. Каталіна хитро зиркнула на Ноемі:

— Почитаєш мені вірші? Книжка он там, на столику. Ти ж знаєш, як я люблю Сор Хуану.

Ноемі пам’ятала книжку, що лежала на нічному столику. Як і збірка казок, ця була для її кузини таким же скарбом.

— Який ти хочеш послухати?

— «Жінкам даремно кожний гріх…»

Ноемі розгорнула книжку. Ось вони, старі сторінки, так добре знайомі їй. Але серед них був один незвичний елемент: пожовклий папірець, складений удвоє й захований між аркушами. Подивилась на кузину. Міцно стиснувши губи, Каталіна мовчки глянула у відповідь повними страху очима, а тоді кивнула на Мері. Покоївка поралася біля штор. Ноемі сховала папірець до кишені і спокійно прочитала Каталіні кілька віршів. Невдовзі прийшла Флоренс зі срібною тацею, чайником, чашкою і коржиками на порцеляновому блюдці.

— Каталіні час відпочивати, — сказала вона Ноемі.

— Авжеж.

Закривши книжку, покірно попрощалася з кузиною. Коли повернулася до себе в кімнату, помітила, що Флоренс встигла побувати й там: на столику стояла таця з чашкою чаю і коржиками — як і для Каталіни.

Зачинила двері, не звертаючи ані найменшої уваги на чай. Ноемі не мала апетиту і навіть не пригадувала, коли востаннє викурювала сигарету. Від усієї цієї ситуації їй не хотілося нічого.

Розгорнувши папірець, миттю впізнала Каталінин почерк у куточку. «Це — доказ», писала кузина. Насупившись, продовжила розгортати. Цікаво, що написала Каталіна? Невже те саме, що й у тому дивному листі, який надіслала батькові — з якого все почалося?

Однак виявилося, що лист написаний зовсім не Каталіною. Він був старий, написаний на ламкому папірці. Дати не було, втім, схоже, це була сторінка зі щоденника:

Я звіряю ці слова паперу, бо це єдиний спосіб не втратити рішучості. Завтра мені її може забракнути, але ці слова триматимуть мене в реальності, теперішності. Я постійно чую їхні голоси. Вони шепочуть, світяться вночі. Можливо, цей будинок і життя в ньому були б стерпні, якби не він. Наш господар і повелитель. Наш Бог. Розколоте яйце, з якого здіймається могутній змій з роззявленою пащею. Наш великий спадок, похований у надрах, загорнутий в хрящі, кров і корені. Боги не вмирають, так каже мати — так вона вірить. Але вона нездатна захистити мене, врятувати нас. Тому я мушу діяти сама, і мені байдуже, богохульство це чи вбивство — а чи те, й інше. Він побив мене, коли дізнався про Беніто, але в ту таки мить я заприсяглася, що не народжу йому дитини і не зроблю, як хоче він. Я твердо переконана, що ця смерть не буде гріхом. Навпаки, вона стане моїм звільненням і мій порятунком. Р.

Р. Одна-єдина літера замість підпису. Рут. Невже це сторінка з її щоденника? Навряд чи Каталіна підробляла б такі речі, хай навіть запис і нагадував дивний лист, написаний нею. Звідки Каталіна взяла цей аркуш? Будинок старий і великий. Уявила собі, як кузина крадеться темним коридором, підважує дошку на підлозі й виймає зі сховку папірець.

Не відриваючи очей від тексту, Ноемі прикусила губу. Такі моторошні речі, як описані там, кого завгодно змусять вірити у привидів і прокляття. Звісно, Ноемі ніколи не вірила у надприродні речі й називала їх вигадками. Вона читала «Золоту гілку» і добре запам’ятала розділ про вигнання злих духів; траплявся їй у руки й журнал, у якому ішлося про зв’язок між вірою в привидів та епідемією на Тонзі, а лист про зустріч з безголовим духом, адресований редактору журналу «Фольклор», неабияк насмішив її. Ноемі ніколи не вірила у потойбічне.

«Це — доказ», — написала Каталіна. Але доказ чого? Ноемі поклала листа на стіл, розрівняла і перечитала ще раз.

«Склади всі факти докупи, дурненька», — подумала про себе, пожовуючи ніготь. Але які вони, ті факти? Каталіна говорила про присутність чогось у цьому домі, про голоси. Рут також згадує голоси. Ноемі ніяких голосів не чула, зате її мучили кошмари й вона ходила уві сні — чого не робила вже багато років.

Можна припустити, що це просто фантазії трьох дурненьких, неврівноважених жінок, яким у колишні часи діагностували б істерію. Але ж Ноемі — не істеричка.

Якщо жодна з них не істеричка, отже, усі вони контактували з чимось у цьому домі. Та чи надприродне воно? Невже це справді родове прокляття, привиди? Чи є цьому якесь раціональне пояснення? Чи не бачить вона часом зв’язків там, де їх нема? Люди завжди шукають зв’язок, тому не виключено, що вона об’єднує в єдине ціле три зовсім різні історії.

Треба обговорити це з кимось, інакше вона стопче собі всі підошви, намотуючи кола кімнатою. Поклала аркушик до кишені кофти, узяла лампу і пішла шукати Френсіса. Останні кілька днів хлопець уникав її — певне, Флоренс і йому прочитала лекцію про виконання обов’язків, — але навряд чи він затрясне двері в Ноемі перед носом, коли вона зайде до нього. Тим паче, що цього разу вона йде не просити ні про які послуги, а просто поговорити. В таких роздумах і знайшла його.

Він відчинив двері й не встиг привітатися, як вона заговорила:

— Можна увійти? Треба поговорити.

— Зараз?

— П’ять хвилин, не більше.

Він завагався, кліпнув, відтак прочистив горло:

— Так, авжеж.

Стіни його кімнати прикрашали кольорові замальовки і відбитки різних рослин. Ноемі нарахувала дванадцять обережно пришпилених метеликів під склом і п’ять акварельних малюнків різних грибів, підписаних дрібним шрифтом. Було там і дві книжкові шафи, забиті фоліантами у шкіряних оправах. Кілька охайних стосиків книжок стояло на підлозі. Ніби пахощі екзотичних парфумів, кімнату наповнював дух старих сторінок і чорнил.

На відміну від Вірджилової кімнати, тут не було кутка для прийому гостей, лише вузеньке ліжко, накрите темно-зеленим покривалом, із узголів’ям, прикрашеним вишуканим різьбленням рослин і повсюдним мотивом змія, що пожирає власний хвіст, посередині. Біля ліжка стояв стіл, завалений книжками. На столі — порожня чашка і тарілка. Мабуть, тут він і обідає, а стіл посеред кімнати не використовує зовсім.

Наблизившись до нього, зрозуміла чому: вся його поверхня була завалена малюнками та інструментами для малювання. Оглянула заточені олівці, слоїки з тушшю, кінчики пер, коробочку з акварелями і пензлики у склянці. Серед малюнків немало було намальованих простим олівцем, однак більшість були розфарбовані. На всіх — рослини.

— То ти художник, — промовила вона, поклавши одну руку на малюнок кульбаби, а іншою тримаючи лампу.

— Я малюю, — знічено відказав він. — Боюся, мені нема чим тебе пригостити: щойно допив чай.

— Мені однаково не подобається тутешній чай. Він жахливий, — сказала Ноемі, розглядаючи зображення жоржини. — Колись я й сама пробувала малювати, думала, в цьому є якийсь сенс. Зрештою, мій батько виготовляє фарбу. Але в мене нічого не вийшло. До того ж мені ближча фотографія, адже вона здатна схопити мить одразу.

— Зате малюнок — подвійне знайомство з річчю. Він вловлює його суть.