Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

кожнісінький рядок. Вона марила казками. І ось він — підсумок її мрій, ось вона — її казка. Усе вилилося в нездоровий шлюб, котрий, укупі з хворобою й нещастями, ліг на її плечі непідйомним тягарем.

— Якщо їй не подобається в будинку, ти міг би відвезти її в якесь інше місце.

— Батько хоче, щоб ми жили тут.

— Але ж одного дня вам доведеться самотужки облаштовувати власне життя, хіба ні?

Він усміхнувся:

— Власне життя. Не знаю, чи ти помітила, але ніхто з нас не має власного життя. Батьку необхідно, щоб я був тут, а тепер ще й дружина занедужала, коло замкнулося, і ми не можемо нікуди поїхати. Сподіваюсь, ти розумієш всю складність становища?

Ноемі потерла руки. Так, вона розуміла. Їй це не подобалося, але вона розуміла. А ще — страшенно стомилася. Весь цей час ніби ходить по колу. Може, Френсіс мав слушність, і час пакувати валізи? Утім, ні, сама вона так не вважає.

Він підняв на неї свої очі — глибокі, сині, ніби вирізьб­лені з лазуриту:

— Здається, ми відхилились від теми, яку я хотів обговорити з тобою, коли запросив сюди. Я хочу вибачитися за те, що сказав під час останньої зустрічі. Я був не в собі — і тоді, й зараз. Та хай там як, ти образилася, і мені страшенно прикро.

— Дякую, — приємно здивувавшись, відповіла вона.

— Сподіваюся, ми продовжимо нашу дружбу. Немає потреби ворогувати.

— Ми з тобою не вороги.

— Ми неправильно почали, але гадаю, можна спробувати спочатку. Обіцяю попросити лікаря Каммінса підшукати психіатра у Пачуці. А ти можеш мені допомогти. Ми навіть напишемо йому спільного листа.

— Мені подобається така пропозиція.

— Отже, мир?

— Ми не воювали, чи ти забув?

— А, так. Одначе, — простягнув він руку.

Повагавшись, Ноемі таки вийшла з-за крісла і потисла його правицю. Вірджил мав міцний потиск і велику долоню, яка повністю закрила її руку.

Попрощавшись, Ноемі вийшла. На шляху до себе зустріла Френсіса. Юнак повільно відчиняв двері однієї з кімнат. Налякавшись її кроків, крутнувся до неї й мовчки привітався кивком голови, не сказавши, однак, нічого.

Мабуть, Флоренс насварила його, щоб не робив Ноемі послуг. Може, і його викличуть до Вірджила, і він скаже Френсісу те саме, що й допіру їй — що він проводить з нею забагато часу. Уявила собі тиху сварку кузенів. Говард не зносить шуму, тому навіть сваряться в цьому домі пошепки.

«Більше він мені не допоможе, — подумала Ноемі, розглядаючи його нерішуче обличчя. — Схоже, я зловжила його прихильністю».

— Френсісе, — промовила вона.

Вдавши, ніби не чує, молодик причинив за собою двері й зник з поля зору. Його поглинула одна з численних кімнат цього дому — одне із черев звіра.

Поклала було руку на двері, але передумала й пішла далі, думаючи про те, скільки неприємностей уже завдала. Захотілося все виправити. Вирішила побалакати з Флоренс. Застала її на кухні, за розмовою з Ліззі — звичайно, пошепки.

— Флоренс, маєте хвильку? — спитала Ноемі.

— Ваша кузина спить. Якщо ви хотіли…

— Це не про Каталіну.

Відпустивши покоївку, Флоренс повернулася до Ноемі й жестом запросила іти за нею. Привела її до кімнати, в якій Ноемі досі не бувала. Там стояв великий, міцний стіл зі старомодною швейною машинкою, на відкритих полицях лежали складені кошики для шиття і пожовклі модні журнали. Зі стін стирчали старі цвяхи, вказуючи на місця, де колись висіли картини, від яких на відсирілих шпалерах залишились тільки обриси. Та попри все в кімнаті було чисто прибрано.

— Про що ви хотіли поговорити? — спитала Флоренс.

— Я просила Френсіса звозити мене у місто сьогодні зранку. Знаю, ви не любите, коли ми ідемо з дому, не сказавши вам, тому хочу визнати: це моя провина. Не сердьтеся на нього.

Сівши у велике крісло біля столу, Флоренс зчепила пальці й подивилась на Ноемі:

— Ви вважаєте мене зашкарублою, чи не так? Не заперечуйте.

— Я б назвала вас строгою, — дипломатично відповіла Ноемі.

— Важливо тримати лад у домі та в житті. Це допомагає знайти своє місце в світі, дає відчуття приналежності. Таксономічна класифікація розставляє всіх живих істот по місцях. Негоже забувати, хто ти і які твої обов’язки. У Френсіса є обов’язки, від виконання яких ви його відволікаєте, і він нехтує ними.

— Але, я впевнена, їх виконання не займає весь його день.

— Та невже? Звідки ви це взяли? А навіть коли він і відпочиває, для чого йому марнувати свій час на вас?

— Я не хочу відбирати весь його час, але не розумію…

— З вами він робиться дурнем, забуває, ким він є. Чи ви подумали, що Говард дозволить йому бути з вами? — Похитала головою. — Бідолашний. Чого вам треба? Чого ви хочете від нас? Нам більше нема чого дати.

— Я просто хотіла вибачитися, — відказала Ноемі.

Притиснувши долоню до правої скроні, Флоренс заплющила очі.

— Ваше вибачення прийнято. А зараз ідіть.

І як те нещасне створіння, про яке говорила Флоренс, — котре не знає, де його місце у світі і як його знайти, — Ноемі посиділа трохи на сходах, розглядаючи на закруті поруччя німфу, на тлі якої в сонячному промінчику повільно крутилися пилинки.

16

Флоренс більше не дозволяла Ноемі лишатися з Каталіною наодинці й наказала Мері, одній зі служниць, чатувати в кутку кімнати. Більше їй тут не довіряли. Звісно, ніхто того не казав напряму, але коли вона наблизилась до ліжка Каталіни, покоївка повільно відійшла в інший кут кімнати, щоб зробити зовсім непотрібну роботу: поправити одяг у шафі, скласти ковдру.

— Ви б не могли зробити це пізніше? — спитала Ноемі в Мері.

— Вранці не маю на те часу, — рівним тоном відповіла служниця.

— Мері, благаю.

— Не звертай уваги, — втрутилась Каталіна. — Сідай.

— О, я… Так, це неважливо, — якомога спокійніше відповіла Ноемі.

Не можна засмучувати кузину. До того ж Флоренс дозволила їй зайти до Каталіни всього на пів години — не більше, — тому їй хотілося використати цей час із якнайбільшою користю.

— Виглядаєш ти вже краще, — додала вона.

— От брехуха, — усміхнулась у відповідь Каталіна.

— Збити тобі подушки чи принести капці, щоб ти потанцювала, як ті принцеси зі «Стоптаних черевичків»?

— Ти любила ілюстрації у тій книжці, — м’яко промовила Каталіна.

— Любила. І почитала б її й зараз, якби могла.