Алюшина Полина - Шлях Королеви, Алюшина Полина

 - Тепер все прояснилося. Пташка Іімаян, яка вчора тут сиділа на гілці... - Маль махнула рукою у бік великого розлогого дерева, що росло біля будинку. – То й була Акіра?

Місяць хитнув головою.

- Нам не можна говорити королеві про це. Поки що. Смерть Ріель і так принесе їй жахливий біль і страждання, тільки вона прийде до тями. Хоча про вчителя вона знає. Навіть впізнала одного на малюнку у книзі Аліки. - Маль про щось задумалася.

- Тоді, як тільки Лія прокинеться, нам треба вдати, що нічого не сталося, і вирушати до першого вартового відразу. - Промовив Ронал.

- Ви знаєте, як знайти вартових? - Запитала Маль, подивившись почергово на Місяця і Кішку.

 - Так. Я проведу вас до того вартового, про якого я знаю. Він живе у вулкані і звуть його...

- Магума. – Перебила перевертня ельфійка. Чоловік схвально хитнув головою.

- Самі через хребет ви не пройдете. Після того, як мисливці перестали полювати в горах, Льодого́ри розійшлися не на жарт. Потрібно йти старими дорогами, щоб не потрапити на їхні зграї. – Очі у Місяця загорілися вогником. Видно було, що він відчуває задоволення від походів та нерозгаданих таємниць.

- Добре. Дякую, Місяць. - Відповіла Маль і, нарешті, посміхнулася.

- Я доведу вас до гір-близнюків, а потім нам з Кішкою доведеться повернутися до Акіри і розповісти все, де б вона не була на той момент. Вона не пробачає запізнень.

 - На тому й вирішимо. Потрібно повернутися до будинку, хтось із наших може прокинутися та їм може знадобитися допомога. – Посміхнувся Ронал.

- Угу. - Сказала Маль, важко зітхнувши.

Арагол розплющив очі і повільно виповз із глибокого рову недалеко від замкового городу.

- Кхе, кхе!.. – Прокашлявся перший генерал імператора, струшуючи з себе землю. «Ух… голова…» – демон обмацав рогату маківку. На його руці з’явились плями темно-червоної крові. - Та, щоб тебе! - Генерал неквапом підвівся на ноги. «Що це було? Ніколи не бачив такої сили.» - Арагол вирівнявся, протер очі, знову розплющив їх. Демон заціпенів - перед ним не було захисної стіни. Темні хмари, які вічно оточували Янон, розсіялися, і тільки гарне блакитне небо сяяло у висоті. Воно змішалося із золотими променями яскравого сонця, утворюючи неймовірний танок кольорів. «Так гарно!» - Арагол зробив крок, ставши на край зруйнованої стіни. Демон зітхнув на повні груди, відчувши свіже повітря до самих кінчиків своїх пальців на ногах. Незрозуміла легкість і гармонія розбудили в демона далекі спогади, приховані мороком багатьох століть. Демон повернувся до напівзруйнованого замку. За його спиною ховалося зло. Розірвані тіла демонів валялися всюди, випромінюючи  неприємний сморід і темну ауру, яка покривала територію за стіною чорним туманом. Ні голів фракцій, ні алхіміка, ні тієї, через яку все це сталося, він не побачив. «Скільки ж минуло часу?» - майнуло в голові демона.

 «Чому ж я залишився живим?» - Подумав Арагол, намагаючись зрозуміти, чому на нього, проклятого, прийшло благословення. Чому світло, яке бореться зі злом, майже не залишило на ньому подряпини, а просто відкинуло убік, ніби навпаки, оберігаючи від поранень. «Потрібно повернутись у замок» - подумав генерал, але тут по його спині пройшло тремтіння. Арагол повернувся і одразу впав на землю. Перед ним стояла Ріель. Її сукня була білою, а сама вона була напівпрозорою. Генерал кинув зляканий погляд убік. Поруч із ним лежало безмовне тіло дівчини, окроплене калюжею крові. «Ти не можеш бути живою… чому я бачу тебе?» - Думав генерал, відповзаючи назад. Ріель наближалася дедалі ближче. Вона накинулася на генерала, пройшовши крізь його тіло. Арагол тільки й встиг, що заплющити очі та закрити тіло рукою. Раптом усі звуки довкола зникли. Демон з побоюванням розплющив одне око. Навколо була одна темрява і нічого більше, нібито генерала закрили в темній печері без можливості вибратися.

- Арагол... - Пролунав низький жіночий голос. Демон скам'янів, не маючи сил і пальцем поворухнути. Його спина обливалася холодним потом, а волосся на голові стало дибки.

- Будь ласка, повернись до мене обличчям. – Промовила жінка вже з натиском. Демон ледве змусив голову повернутися. За його спиною, на величезному троні сиділо таке ж величезне створіння. Це була жінка з пишними рогами в гарному білому одязі, з потужним хвостом, пазуристими лапами і крилами, які виглядали з-за спини. Закинувши ногу на ногу і уперши голову на свій потужний кулак, зігнутої в лікті правої руки, створіння повільно дряпало підлокітник кігтями іншої руки. На обличчі була повна байдужість і навіть деяка огида до того, що відбувається.

- Па... па-па.. пані Нітрил! - Схилившись перед створінням, вигукнув генерал. – Як ви тут опинилися?.. - Стукав зубами чоловік, виявляючи повагу.

 - Я прийшла, тому що в тебе явно виникли запитання… Тобі потрібні відповіді чи ні? - Важко видихнула Нітріл. Арагол трохи заспокоївши тремтяче серце, запитав:

 - Чо.. чому я залишився живим?

- Тому, що ти не прогнив, як ті, чиї останки валяються зараз по всьому моєму замку. Моє світло вбиває пітьму і залишає в живих тільки світлих душею. Незважаючи на те, що ти протягом кількох сотень років творив жахливі речі під тиском, ти примудрявся робити й добрі.

 - Але, навіщо ви мене лишили в живих… я не можу зрозуміти… – Демон підняв очі на Нітрил. – Скаїр щойно мало не вбив вас… Я вас мало не вбив у маєтку алхіміка! - Поплескав однорукий долонею себе по грудях.