Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 40

     Макс.

     Два дні після останніх подій.

    Намагаюся розплющити очі. 

    Голова важка, і гуде так, наче вчора заснув у вулику. А ще, відчуваю, як страшенно затекло все тіло, але не можу поворухнути ні лівою, ні правою рукою.

- Трясця! В що я вляпався? - шепочу і з острахом розплющую очі.

     Роззираюся на всі боки, все ще й досі не розуміючи до пуття де я знаходжуся. Якась кімната в якій панує напівтемрява. Велике ліжко, до якого я прикутий. 

     Це що? Дурний сон якийсь? Марення?

     Знову заплющую очі, і не лише тому, що повіки неймовірно важкі, просто так легше пригадувати…

      “Я ж мав ранком відлетіти до Києва. Вже й квиток придбав.

      А до цього що я робив?

      Прощальну вечірку, яку організували турецькі колеги, відвідав…

      Ще?”, - силую себе, але з пам’яті виринають тільки картинки, якісь обличчя, шматки розмови.

    Пригадав Оксану, яка дивним чином опинилася на тій вечірці. Як вона знову спробувала привернути до себе увагу, відверто нахабною поведінкою та образом. 

     “Здається я її відшив! Точно відшив!” 

    Моє тіло напружене, до межі. Дивна суміш залишку ейфорічних відчуттів, злісті, збудження, адреналіну.

     “Отже, таки мене чимось накачали!”, - припустив.

     “Але хто? Тої дівки точно я не пам’ятаю! 

     А що ж тоді пам’ятаю?”

     “Марію… Її палаючі очі. Солодкі губи. Тендітну фігурку. Обійми…”

      Здається я почав марити. Маші точно вчора не було на вечірці. 

      Спомини зливаються, малюючи шалені образи.

      “Що я пам’ятаю останнім?”

      Силую свій мозок, міцно заплющивши очі, наче це якось може допомогти і оживити спомини.

      Та окрім обличчя Мурата так нічого і не зміг згадати.

      Ось він розливає шампанське, протягує мені повний келих.

- На коня! Чи як там у Вас кажуть! - сміється і пригублює зі свого, пильно слідкуючи за мною. 

- На коня! - посміхаюся і відпиваю. - Завтра лечу до Києва.

- Ще перетнемося! - плескає мене по плечу товариш.

- Звичайно! - погоджуюся з ним.

     Знову Мурат підіймає свій напівпорожній келих.  Я повторюю за ним.

- Даремно відмовив Оксані. - промовляє той.

- Сподобалася дівчина? То чому сам зволікаєш? - відшуткувався.

- У нас тут все по іншому. - доторкнувся до своєї маківки, спробував пригладити неслухняну чорну гривку. - В мене вже є обраниця. 

- Ясно. - ставлю порожній келих на стіл і відчуваю, що починаються проблеми з координацією. 

     “Невже від келиху шампанського може настати таке сп’яніння? Ба більше, окрім координації відчуття неймовірно починають загострюватися. Адреналін стукає в скронях, наче розгулюю зараз по даху, при цьому як не дивно - геть оголений! Кидає в жар? Навіщо мені потрібна ця сорочка? Розстібаю гудзики! І музика грає така класна! А дівчата які вродливі навколо!”

- Крале, потанцюєш зі мною! - вигукую збуджено.

      Та не встигаю дійти до дівчини, як мене підхоплюють під руки. 

      “Охоронці чи що? Я ж не роблю нічого поганого? Вірніше ще не встиг! А якщо б дівчина була не проти? То хіба це погано?”, - мелькають думки в моїй затьмареній свідомості. 

     Далі якась бійка. Не пам’ятаю подробиць. Просто кволо бреду шукати свою автівку. Та мене збивають з ніг і далі все… Нічого більше не пам’ятаю…

       Отака видалася нічка! 

       Почувши кроки зовсім поряд, миттєво розплющую очі.

      Від здивування аж сіпаюся.

- Як? - вигукую сиплим голосом. 

      Здається, це зараз все, що я можу промовити від шоку.

_________

Цікаво кого ж побачив Макс? Ваш варіант!  Щодо сюжету, ще трішки і Ви все зрозумієте, всі пазлики складуться в єдину картинку!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍