Джон Гришем - Фірма

красунчиком. Чекаючи на таксі, Мітч нервово поглядав на вулицю. Щойно з’явилось авто, він прожогом кинувся до задніх дверцят і застрибнув до салону.

— Клуб спортивного підводного плавання «Ебенкс», — сказав таксисту.

— Це неблизько, друже.

Мітч кинув на переднє сидіння двадцятку.

— Рушай. І поглядай у дзеркальце заднього виду. Як побачиш, що за нами їдуть, дай знати.

Той забрав гроші зі словами «Окей, мосьє».

Мітч сидів у своєму новому капелюсі, опустившись якомога нижче; тоді як водій прокладав шлях завізною Шедден-роуд, геть від центру міста. Таксі об’їхало Свинарну затоку і попрямувало на схід, повз Червону затоку — вони виїхали зі столиці й мчали до Боддентауна.

— Від кого тікаєш, друже? — запитав водій.

Мітч розсміявся й опустив вікно дверцят.

— Від Національного податкового управління.

Власна відповідь йому здалася кмітливою. Та водій був збитий з пантелику, адже в країні не було податків та податківців — це він знав. Далі їхали мовчки.

Як зазначалося у газетній статті, інструктора з підводного плавання звали Філіп Ебанкс, він був сином власника клубу Баррі Ебанкса. Йому на час смерті було всього дев’ятнадцять років. Коли щось там на човні вибухнуло, всі троє потонули. І вибух був дуже незрозумілим. Тіла загиблих — у повному спорядженні — було знайдено на глибині вісімдесяти футів. Не було жодного свідка, як і жодного розумного пояснення, чому міг статися вибух на катері, за дві милі від берега, там, де дайвінгом зазвичай ніхто не займався. Багато питань залишилося без відповідей.

Боддентаун виявився маленьким селом за двадцять хвилин їзди від Джорджтауна. Клуб дайвінгістів був у південній частині, його огороджував паркан.

— Чи хтось їхав за нами? — запитав Мітч. Таксист похитав головою. — Гарна робота. Тримай сорок баксів, — Мітч глянув на годинник. Майже перша. — Зможеш приїхати о пів на третю?

— Без проблем, друже.

Асфальтну дорогу змінила вимощена білим каменем простора автостоянка скраю пляжу, затінена королівськими пальмами. Головна будівля клубу — велика двоповерхова споруда під жерстяним дахом мала зовнішні східці, які знадвору вели на горішній поверх. Його називали «Великим домом». Він був пофарбований у блакитний колір, по краях — біла смуга, частково стіну прикрили лози витких лілій і дикого винограду. Ґрати, викувані вручну, були пофарбовані рожевим кольором, надійні дерев’яні віконниці — оливково-зеленим. Тут був І головний офіс клубу, і їдальня. Праворуч пальми розступалися, за сам будинок повертала під’їзна доріжка, яка вела донизу, до широкого клаптя землі, вимощеного білим каменем. Тут стояли хижки під тростиновими стріхами — табір дайверів. Від хижок до головного корпусу лабіринтом зміїлися вимощені лісом стежки, а біля води було споруджено ще й невеликий бар.

Мітч попрямував до бару під знайомі звуки реґґі й сміху. Все, крім великого натовпу відвідувачів, нагадувало «Ромоголових». За кілька хвилин бармен Генрі поставив перед ним «Ред Страйп». Мітч запитав:

— А де Баррі Ебанкс?

Той кивнув у бік океану й повернувся до стійки. У воді за півмилі від берега виднівся катер, що мчав спокійним морем до берега. Мітч з’їв чизбургер, спостерігаючи за гравцями в доміно.

Катер причалив до пірса, спорудженого між баром та більшою хижкою з написаною від руки табличкою над вікном «Товари для дайвінгу». Пірнальники повискакували на поміст і всі рушили до бару. Невисокий чоловік із буйною чуприною стояв і віддавав команди на палубі, помічники вивантажували на берег акваланги й інше спорядження. Одягу на ньому було небагато: на голові біла бейсболка, на стегнах вузесенькі чорні плавки. Судячи з дубленої брунатної шкіри за останні п’ятдесят років він носив не надто багато одягу. Зазирнув до хижі, крикнув щось інструкторам і попрямував до бару. Не звернувши уваги ні на кого, підійшов до холодильника й дістав бляшанку «Хайнекена», відкрив і став пити.

Бармен сказав кілька слів Ебанксу і кивнув на Мітча. Той взяв іще одну бляшанку пива і підійшов до його столика.

— Це ви мене шукаєте? — сказав майже глузливо.

— Ви містер Ебанкс?

— Так, я. Що ви хотіли?

— Чи могли ми з вами кілька хвилин поговорити?

Той хльоснув пива й задивився на океан.

— Я зайнята людина. За сорок хвилин відчалює новий катер з дайверами.

— Моє ім’я Мітч Мак-Дір. Я — юрист із Мемфіса.

Ебанкс зиркнув на нього маленькими карими очицями.

Мітч його зацікавив.

— То що?

— А те, що двоє, які разом із вашим сином загинули, були моїми друзями. Розмова не займе багато часу.

Ебанкс сів на табурет і опустив голову на руки.

— Ця тема мені не до душі.

— Я знаю. Пробачте.

— В поліції мені заборонили про це розмовляти.

— Присягаюся, ніхто не дізнається.

Ебанкс, примружився й поглянув удалечінь на діамантову блискучу воду. Життя й море на обличчі й руках чоловіка залишили сліди, які може лишити часте перебування на глибині вісімнадцяти метрів, де цікаві новачки оглядають коралові рифи та затонулі судна.

— Що ти хочеш знати? — запитав уже м’якше.

— Ми можемо поговорити в іншому місці?

— Авжеж, пройдімося, — він гукнув щось до бармена й на ходу ще говорив щось дайверам. Далі вони пішли понад берегом.

— Я хочу поговорити про нещасний випадок, — почав Мітч.

— Ти можеш запитувати, однак я можу й не відповісти.

— Що спричинило вибух?

— Не знаю. Може, повітряний компресор, може, пальне. Точно невідомо. Катер було дуже пошкоджено. Якщо підказки й були, то згоріли.

— Катер належав вам?

— Так, один із тих, менших, футів зо тридцять завдовжки. Ваші друзі взяли його напрокат зранку.

— А тіла їхні де знайшли?

— На глибині вісімдесяти футів. З тілами не пов’язали нічого підозрілого, за винятком того, що на них не було знайдено слідів опіків та інших ознак того, що вказувало би на вибух. Ось тому мені здається, що це має викликати підозру.

— Згідно з результатами розтину, вони потонули.

— Отже, вони потонули. Та ваші друзі мали повне спорядження для пірнання, пізніше один з інструкторів його перевірив і виявилося, що все було справним. Вони були вправними драйверами.

— А ваш син?

— На ньому не було акваланга, але він плавав, як риба.

— Де стався вибух?

— За розкладом вони мали пірнати вздовж рифового кряжу Роджер Рок Пойнт. Ви знаєте наш острів?

— Ні.

— Це за Східною затокою, на північному сході. Вони там раніше не бували, тож син запропонував туди поплисти. Ми добре