Джон Гришем - Фірма

знали ваших друзів, вони були досвідченими дайверами і все сприймали серйозно. Наймали катер. Без питань все оплачували. А Філіпа завжди просили бути їм за капітана. Невідомо, чи там на Пойнті вони хоч раз пірнули. Катер горів за дві милі від суші, а це ж дуже далеко від звичних маршрутів.

— А його могло віднести течією?

— Це неможливо. Якби були неполадки з двигуном, то Філіп одразу ж сповістив нас по радіо. Ми маємо найсучасніше технічне оснащення, кожен капітан та інструктор має постійний зв’язок із берегом. І вибуху там, біля Пойнта, не могло статися. Ніхто його не чув і не бачив, там постійно є люди. До того ж некерований катер ніяк не міг продрейфувати в тому напрямку. І головне, не забувайте, тіла знайшли не на борту, а у воді. Припустімо, катер віднесло течією, а як же тіла могло віднести? Їх знайшли за двадцять метрів од катера на глибині вісімдесяти футів.

— Хто знайшов?

— Мої люди. Ми по радіо почули повідомлення, я вислав туди катер. Ми знали, що то наше судно і мої люди відразу взялися пірнати. І тіла знайшли за лічені хвилини.

— Я знаю, що вам важко про це говорити.

Ебанкс допив пиво й викинув порожню бляшанку в дерев’яну урну.

— Так, важко. Та час біль забирає. А чому ви так цікавитися?

— У їхніх родин багато запитань.

— Мені їх шкода. Минулого року вони були з дружинами, провели тут тиждень. Приємні люди.

— А можливо таке, щоб саме тоді вони досліджували якусь нову територію?

— Можливо, та навряд. З катерів нам доповідають про пересування і про кожну зупинку — це звична процедура. Винятків не буває. Якось я звільнив інструктора за те, що не він доповів про зміну акваторії дайвінгу. А мій син був найкращим капітаном та інструктором з дайвінгу. Він виріс у цих водах. Він ніколи б не забув доповісти про пересування. Це ж просто. А поліція вірить, що так і сталося. Проте вони ж мають у щось вірити. А це єдине пояснення.

— А як вони пояснюють стан тіл?

— Ніяк. Просто ще один нещасний випадок — це все, що вони думають.

— І це нещасний випадок?

— Я думаю, що ні.

Гумові сандалі натерли Мітчу ноги, тож він роззувся. Вони повернули й рушили назад до клубу.

— А якщо не випадковість, тоді що?

Ебанкс ішов по піску й поглядав, як хвилі наповзали на берег. Вперше за всю розмову він усміхнувся.

— Які ще є ідеї?

— У Мемфісі подейкують, що можливо, тут були задіяні наркотики.

— Розкажіть про цю чутку.

— От ми почули таке, що ваш син був одним з наркоторговців. Того дня він зустрівся з постачальником на катері в морі, потім сталася бійка, а мої друзі просто там опинилися випадково.

Ебанкс знову всміхнувся і похитав головою.

— Тільки не Філіп. Я ж знаю, він ніколи не вживав наркотиків і не торгував ними. Його ніколи не цікавили гроші. Тільки жінки і спорт — дайвінг.

— І жодного іншого шансу?

— Жодного. Я такої побрехеньки ніколи не чув, і в Мемфісі не знають більше. Острів наш невеликий, я б уже знав. Це фальш.

Розмову було завершено, і вони спинилися під баром.

— Я прошу вас про послугу, — мовив Ебанкс. — Ви про це не кажіть нікому з їхніх родичів. Те, що мені відомо, я не можу довести, тож краще про це нікому не знати, тим паче родинам.

— Я нікому не скажу. І вас я прошу про нашу розмову нікому не розповідати. Вслід за мною може хтось приїхати і запитати про те, чого це я приїжджав. Скажіть просто, що ми розмовляли про підводне плавання.

— Як схочте.

— Ми з дружиною наступної весни сюди приїдемо у відпустку. Я до вас обов’язково зазирну.

14

Єпископальна школа святого Андрія розташовувалася позаду однойменної церкви, на доглянутій ділянці площею п’ять акрів, густо обсадженій деревами у самісінькому центрі Мемфіса. Зарості плюща суцільно вкривали стіни, та подекуди можна було побачити жовті та білі цеглини. Тротуар і невеликий ігровий майданчик обсаджені симетричними рядами рівненько підстрижених кущиків. У затишній тіні десятків вікових дубів примостилася одноповерхова Г-подібна будівля. Школа святого Андрія славилася ексклюзивністю й була в місті найдорожчим приватним навчальним закладом, починаючи від дитячого садочка і до шостого класу включно. Заможні батьки записували до неї своїх діток одразу після народження.

Мітч припаркував «ВМВ» на стоянці між церквою та школою. «Пежо» Еббі винного кольору скромненько стояло тут, за три автомобілі. Його напевне ще не чекають. Літак приземлився всього годину тому, і Мітч заїхав додому, щоб переодягтися у щось пристойніше як для юриста. Він тільки погляне на дружину й бігом помчить на роботу, ще має сьогодні відробити свої сто п’ятдесят доларів за годину.

Йому захотілося її побачити саме тут, у школі, без попередження. Буде така собі несподіванка — він як з неба впаде. Скаже їй «Вітаю!». Він так за нею скучив, просто не міг дочекатися, тож заїхав до школи. Буде небагатослівним. Головне — торкнутися, відчути й почути її після того, що з ним було на пляжі. А чи не зможе вона з одного погляду про все здогадатися? А може, прочитає в очах? Або відчує в голосі напруження? Ні, такого не станеться, якщо її здивувати. Якщо його прихід сюди її підлестить, то ні.

Він стиснув кермо і все дивився на її авто. Який бо він ідіот! Дурний тупак! Чому ж він просто не побіг звідти? Жбурнув би спідницю на пісок і помчав геть щодуху. Так ні ж, не зміг. Ще й подумав: якого біса? Однаково ніхто не дізнається. І тепер йому лишається лиш стенути плечима, мовляв, що тут такого, це ж усі роблять!

У літаку він детально продумав, що робитиме. Наприклад, він може дочекатися ночі, тоді сказати Еббі правду. Він їй не брехатиме: не хочеться жити в брехні. Треба змиритися і розповісти про все, що сталося. Можливо, вона його зрозуміє. А що, майже всі мужчини — та ні — практично всі мужчини так чинять. Другий його крок залежатиме від того, як вона відреагує. Якщо вона стримається, виявить хоч крихту розуміння, то він перепрошуватиме, покається і дасть слово честі, що такого більше ніколи не буде. А якщо вона розгнівається, то він вимолюватиме