Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- І ти ще кажеш, що ти не сталкер?

- Сказала грабіжниця зі стажем.

- Туше, - я криво посміхнулася.

- То як? Розкажеш, на що хотіла потринькати моє золото?

- Гм, а чом би й ні? – я знизала плечима. Не бачу причин мовчати. – Десять років тому ми з Летою заснували дитячий будинок. Роками ми підбирали сиріт і давали їм житло, їжу, захист, освіту. Але знаєш, це важко назвати просто «дитячий будинок», це радше сім’я. Наші сонечка дорослішають у нас на очах, вони вчаться, стають кимось вартим поваги. І це так круто, усвідомлювати, що ми допомогли їм!.. Але чомусь багаті лорди і леді не палають бажанням відмовитися від купівлі, скажімо, зоопарку, щоб допомогти сиротам, у яких не те що грошей, у них житла немає.

- І ви вирішили «підштовхнути» забезпечених лордів і леді поділитися своїм добром?

Я кивнула.

- Ми завжди беремо тільки половину казни, щоб не довести невинних істот до банкротства.

- Як благородно, - єхидно прокоментував Макс.

- Є таке. Все вкрадене ми з Летою витрачаємо винятково на діток. Щойно з’являється така необхідність, ми приносимо на Алмазну вулицю певну кількість золота. З допомогою добровільно-примусових вкладів лордів і леді ми наймаємо дітям хороших репетиторів, допомагаємо розкривати таланти, повністю їх фінансуємо. Того, що ми вкрали у вас з твоїм братом, вистачить десь на два-три роки повноцінного і щасливого життя для тридцяти восьми дітей.

- А чому не зробити рекламу, щоб внески були добровільними?

- Ми пробували. Не вийшло.

- Ясно, - руденький провів рукою по волоссю. – І що, ніколи не було спокуси взяти те золото собі?

- Нащо? Нам з Летою вистачає і того, що ми заробляємо власною працею.

- Що ж, моя вам шана. А ким ти працюєш?

- Нянькою в сім’ї гном… О ні!

- Що?

- Я ж не прийшла вчора на роботу! У мене ж вчора відпустка завершилась! Все, доведеться шукати нову роботу. Супер просто.

- Я б тобі поспівчував, якби в голові не крутилося «так тобі і треба», - з широкою усмішкою мовив мій кіднепер.

- Та іди ти… - я теж усміхнулася і легенько штурхнула його в плече.

- Не піду.

- Тоді піду я. Бувай, - я злізла з дерева, ігноруючи здивований вираз обличчя Макса, і пішла до своєї кімнати, сварячи свій довгий язик.

Обіцяла ж собі не говорити з драконом! Обіцяла собі його уникати! Все, йду в кімнату і до завтра не виходжу звідти!

***

Вірите чи ні, але до самого вечора я просиділа в своїй кімнаті і з драконом не бачилась. І лягати б мені спати, але шило в одному ніжному місці ніяк не давало мені спокою. Ну, не можу я довго всидіти в чотирьох стінах! Мені треба постійно чимось займатися, з кимось говорити, щось робити, інакше я просто з глузду з’їхати можу!

Велетенське червоне сонце вже ховалося за горизонт, коли я не витримала і вийшла з кімнати. Я таки вирішила пройтися вздовж муру. А раптом цього разу пощастить? Я швидко крокувала через хол, наспівуючи пісеньку з серії «Яка дурна пісня! Треба запам’ятати її текст», і перебувала у відносно непоганому настрої, передчуваючи можливу втечу. Я була впевнена, що в холі нікого немає, адже слуги вже порозходилися, але раптом в цілковитій тиші прозвучало підсилене відлунням:

- Ти мене уникаєш?

Я аж підскочила і вхопилася за серце.

- Макс?! Чого ти так лякаєш?! У мене такими темпами і серце може не витримати!

- Відповідай. Ти мене уникаєш?

- З чого ти це взяв?

- Сьогодні ти не надто рвешся мене переговорити, першою завершуєш розмову, та й ти ще десь від обіду не виходила зі своєї кімнати. Це на тебе не схоже.

- Ні, ти таки сталкер.

- Відповідай. Чому ти мене уникаєш? – запитав дракон, спопеляючи мене поглядом. Уууу, хтось розізлився не на жарт… І чого це раптом?

- Не говори зі мною в такому тоні, - я сказала це так холодно, як тільки вмію, сподіваючись привести дракона до тями.

- Вибач.

Макс розвернувся і пішов геть. І чого він так різко сказився, питається? От дивна істота.

Я, від гріха подалі, теж пішла до своєї кімнати. Вийшла прогулятися, називається!