Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

Підійшовши до робочого столу Ярого, розвідник узяв першу ручку, що трапилася, і почав щось писати на щотижневій газеті, які Ярий періодично читав. Закінчивши писати, він кинув ручку на стіл і тицьнув пальцем у газету.

– Нехай твої люди приїдуть туди. Бажано, на тачці із містким багажником. А краще на двох тачках. І з парою лопат. Є інформація, що там золото часів Другої Світової. Чистої ваги кілограм двісті, але його історична цінність дозволяє цифру виручки одразу множити щонайменше на десять. На знак доброї волі та під початок співробітництва, шеф дозволяє вам взяти сорок відсотків від виторгу. Власне, у твоїх інтересах продати це максимально дорого. Решту – нам на банківський рахунок, номер потім повідомлю. Запитання?

– А як зв'язок тримати?.. – Остаточно спантеличений Ярий уже слабо вірив у реальність того, що відбувається.

– Коли притягнете золото до надійного місця, я вас сам наберу. І ще, Ярий. – Дубровський підійшов практично впритул до авторитету, опустивши пістолет. – Щоб убити людину, зброя не обов'язкова. Тому, якщо мене чи мою дружину посміє зачепити хоч хтось із твоїх шавок… Ти того ж дня помреш не найприємнішою смертю. Я обіцяю це. Ти мені віриш?

– Т-так… – Видавив із себе карний злочинець, не в змозі відірватися від очей співрозмовника, обрамлених золотистим сяйвом…