Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

міг, що саме він збирається вичарувати. Чим детальніше ти це робиш, тим більше шансів на успіх. Тоді це змусило мене задуматися, яку саме уяву він мав, якщо був здатен перетворювати людей в кривавий туман.

Я прислухалася до його поради. Уявила собі, що тримаю чашку вина, яке я, на жаль, знала найкраще – Тамбора. Гірке, схоже на оцет, загустіле, з присмаком грязюки, воно наповнювало рот розпачем. Водянисто-червоне, воно відбивало світло так, наче в кожну чашу додавали зверху краплину олії. Нерівне, округле дно глиняної чашки в мене в руці – Тамбор був щасливим, якщо ти його проливав, це означало, що ти швидше замовиш наступне –

Я викликала дрібнесеньку краплину енергії з тріщини, і ось воно в мене, в моїх руках.

Я зробила ковток.

-- Фе, таке ж гидке, як справжнє, -- промовила я вголос. Якби я колись повернулася в Люсерніс, то могла б відкрити магазин навпроти Тамбора і повністю збанкрутувати його. Хоча й мізер, проте він за свій товар платив. Я свій буду отримувати на халяву.

Але я ніколи не повернуся в Люсерніс. Я не можу.

-- Звісно, що можеш, -- сказав Реготун. – Я покажу тобі як.

Я скасувала своє перше рішення.

-- Послухай мене уважно, Реготуне. Я не збираюся розмовляти з тобою, чи взагалі звертати на тебе увагу, але ти повинен дещо зрозуміти. Я ніколи-преніколи не дозволю тобі повернутися в наш світ. Ти йобане чудовисько, і я маю на тебе такого зуба, що ти не повіриш. Ти кліщ, що причепився до моєї душі, і допоки я не придумаю, як зішкребти тебе і розчавити, ніхто нікуди не піде. Ясно?

Він тільки посміхнувся.

Я допила вино. Так, цілком можливо відчувати нехіть і бажання одночасно. Щоб ви знали.

Я жбурнула чашку об підлогу, як з люті через ситуацію, в якій опинилася, так і з цікавості, що трапиться з предметом, який я створила з допомогою чарів. З доволі переконливим справжнім звуком, вона розбилася на доволі переконливі справжні шматки.

-- Тепер я знаю. Краще перевірити ще раз, для певності.

Я вичарував ще одну чашку вина. Самі розумієте, в ім‘я науки. І щоб напитися.

Я й напилася, в той час, як потвора у вигляді дитини спостерігала безпристрасними, безмежно терплячими, схожими на зорі очима.

 

Частина II: Люсерніс

18

Важко передати словами, яким щасливим я був, коли побачив, як з правого борта в ранковому світлі повільно з‘являється панорама Люсерніса – приземкувата, незграбна голка Стрекозиної Вежі, цибулинний Купол Зітхань. Облізлі від віку стіни Арсеналу на південному краю гавані. Безперечно, Люсерніс не був раєм, в ньому стільки ж огидних злиднів, скільки огидного багатства, і звісно погані речі трапляються з хорошими людьми. Але найбільше місто на заході мало свою власну душу, а його величина гарантувала анонімність, яка в багатьох важливих для мене відношеннях, дорівнювала свободі. Вперше я прибув у Люсерніс як вигнанець. Невдовзі я виявив, що моє вигнання – це щастя у нещасті.

Але найважливіше це не був клятий Белларіус. Місто, яке пробуджувало в мені все найгірше. Плюс погода там просто жах.

Кіль пришкутильгав до поруччя поряд зі мною і вперше глянув на Перлину Заходу. Сірому Зубу вдалося врятувати Кіля і Крейду, проте він не зміг вилікувати їхні рани повністю. Не буду вдавати, що розумію, що його Філософія може чи не може зробити, але в мене немає причин вважати, що він міг без причин приховати якусь частину своїх лікувальних здібностей.

-- Оце такий Люсерніс? – запитав Кіль.

-- Так, він.

-- Плаский якийсь, -- було все, на що він спромігся.

-- Ти оціниш це, бо тобі не доведеться шкутильгати вгору і вниз гори, щоб кудись потрапити. Фактично, тобі взагалі не доведеться ходити. В нас є такі штуки, називаються карети.

-- Ти собі жартуєш з мене.

-- Ти сидиш в них, а кінь тягне. Куди захочеш. Тобі сподобається.

Він закотив очі.

-- Ти мені більше подобався, коли весь час був у поганому настрої.

Я, зрозуміло, більше подобався собі подалі від Белларіуса, де я не мусив робити жахливі речі. Де безжалісність не була моїм психічним станом за замовчуванням. Але я вирішив не нагнітати атмосферу.

-- Часом не починаєш сумувати за батьківщиною?

-- Ні. Я краще ніж будь-хто знаю, який Белларіус жахливий. Просто думав, що тепер, коли скинули Синдика, справи підуть краще. Але чомусь все тільки погіршилося. Амра попереджала мене не бути оптимістом. Здається, вона мала рацію.

-- Не варто вірити всьому, що говорить Амра. Якби вона хоча б наполовину була такою цинічною, як вдає, то Белларіуса вже б не існувало. Хоча мушу признати, думка про світ без Белларіуса має свої принади.

Він глянув на мене.

-- Яким би, курва, кінченим Белларіус не був, це все що я знаю. Оте місто? Я про нього нічого не знаю. Нічого.

-- В цьому краса нового початку. Ти нічого не знаєш про нього, але значно важливіше, що воно нічого не знає про тебе. Наприклад, небезпечні банди злочинців не прагнуть пролити твою кров.

-- Факт, -- сказав він, посміхаючись.

-- Пророкую, що за тиждень ти більше ніколи не захочеш залишати Люсерніс, -- я поклав руку йому на плече. – Іншого такого місця не існує. От побачиш.

-- Повірю тобі на слово. А… я прийшов, щоб сказати тобі. Марл говорить, що істота в клітці знов стає неспокійною.

-- А… Тоді краще піду розберуся.

І я залишив Кіля спертого на поруччя, намагаючись уявити, що чекало його в майбутньому. Амра вважала за потрібне врятувати йому життя, навіть ціною