Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

чекає несподіванка, -- промовила вона з легенькою, не надто приємною посмішкою.

-- О, дотепна відповідь. Ми добилися прогресу. – На цьому вона знов замовкла. Звісно ж.

Час спливав. Формально він не спливав, бо я знаходилася за межами часу і простору. Але в мене було таке відчуття, що він все-таки спливав. Перебування в цьому місці загрожувало перетворити мене у філософа. Від цієї думки я здригнулася.

Те, що маленька дівчинка не спускала з мене ока, починало мені набридати.

-- Що ж, дякую, що зайшла в гості. Пробач, що мені нема чим тебе пригостити. Може наступного разу попередь мене заздалегідь. Давай я відчиню тобі двері. – Я відчинила двері.

Мала не зрозуміла натяку.

-- Вона теж у полоні в кишеньковій реальності, -- сказала дівчинка. – Від’єднана від решти буття. Звісно, у її випадку це було зроблено обдумано і навмисне.

-- Про кого саме ти говориш? – запитала я.

-- Про Ту, що Кидає Вісім Тіней.

-- І звідки ти це знаєш?

-- Я одна з тих Тіней, що вона кидає, звісно ж, -- вона посміхнулася. – Несподіванка!

Я зітхнула.

-- Ні, не може бути. – Мені було гірко, я була розчарована і ненавиділа долю, що привела мене в це місце, в цю ситуацію. Але я аж ніяк не була здивована, ні.

Я подряпала пальцями голову.

-- Котра ти?

-- Калара.

-- Тут затаївся ще хтось?

-- Абанон. Але вона не хоче з‘являтися.

-- О… з чого б це?

-- Бо ти залякала її.

-- Що?

-- Ти знищила Клинок, що Ненависть Шепоче. Твоя воля цілковито пересилила її.

-- Я все одно не доганяю тебе.

-- Вона тебе боїться.

-- А… Чому ти відразу так не сказала? А ти?

-- А що я?

-- Наскільки я бачу, ти не боїшся.

-- Я не відчуваю страх. Чи будь-що.

-- Бо?

-- Бо це б перешкоджало мені досягнути мети.

Я зітхнула.

-- Слухай, з мене годі натяків, тому скажу прямо. Це стає нудним.

-- Ти довела боротьбу з Ножем, що Розсікає Ніч до пату. Молодець, я тебе вітаю. Але цей стан тимчасовий. Створене тобою збалансоване протистояння, воно не вічне.

-- Вигляни назовні, Каларо. Бачиш якийсь шлях назад у світ?

-- Мені не потрібно виглядати, щоб побачити, Амро Тетіс. Я на нього дивлюся.

-- Спритно ти придумала, як повернутися. Особливо без ножа. Це більш-менш твоє тіло, правда? Без нього ти безсила. Навіть якщо втечеш, то дідька лисого ти щось зможеш зробити. – Я тільки вгадувала, але відчувала, що це так.

-- Мені потрібна посудина, це правда. Саме тому я покинула Клинок, коли стало очевидним, що ти відправиш його в порожнечу, -- вона легенько нахилилася вперед, її обличчя стало поважним. – Може Клинок і зник, Амро, але я досі тут. Поки ти жива, я залишатимусь тут. Мене не переможено. Я просто змінила дислокацію, оце й усе.

Я витягнула з кишені пістолет Хольгрена. Звичайно, з нього не було ніякої користі. В мене не було пороху. В мене не було кулі. Було не так вже й важко розібратися, як його перезаряджати. Варто було розпитати його про всі прибамбаси. Ох, якби ж то знати…

Я жбурнула пістолет в Калару, в основному, щоб побачити, як вона відреагує.

Він пролетів крізь неї, вдарився об стіну і зі стукотом впав на підлогу. Вона навіть не здригнулася.

-- Якщо ти хочеш завдати мені кривди, Амро, то боюся, тобі доведеться вирвати мене зі своєї душі. Я там внизу, під всім тим розбитим склом, про яке згадував Аітер. І, звісно ж, все, що ти зробиш зі мною, ти зробиш з собою.

На вошиву бороду Керфа.

 

#

Клинок не зник. Я вирішила для себе три речі. По-перше, я більше не буду з ним розмовляти. По-друге, навіть подумки я більше не буду називати його Клинком, Каларою, чи хай йому чорт, ще якось, а тільки Реготуном. І по-третє, я не буду думати про нього, як про маленьку дівчинку. Це якась істота, а не людина. Це воно, і до того ж воно – масовий вбивця.

Мені зайняло приблизно п‘ять хвилин, щоб прийти до такого висновку. Принаймні мені здалося, що минуло п‘ять хвилин. Хтозна, може минуло століття, або не пройшло і секунди?

Я оглянула свій маленький світ. Цікавішим він не став. Аітер навіть не встановив таємного сховку в своєму троні. Оскільки це була єдина річ в кімнаті окрім мене, то я перевірила.

Я сіла на трон, уникаючи криваву пляму, і зітхнула.

Вічність видалася мені страшно нудною. Мені дуже, дуже захотілося вина.

-- Ти можеш просто зробити його, -- обізвався до мене Реготун. Раніше він не вмів читати мої думки, але це змінилося, вочевидь коли він заховався у моїй душі. Мені це не дуже сподобалося. Але з іншого боку, в цю мить мені мало що подобалося.

Проте чи мав він рацію? Тріщина досі залишалася на своєму місці, в мене під ногами. Безмежні можливості, які тільки чекали, щоб я до них під‘єдналася. В мене почала зароджуватися ідея, яку я відігнала перш ніж вона сформувалася.

-- Що це було, Амро? – він встав і зробив кілька кроків до мене. Я показала йому дулю і повернулася думками до вина.

Хольгрен розповідав мені, що коли чарував непідготовлене закляття, то уявляв собі так докладно, як тільки