Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

– Ти закінчуй з овочами, а я приготую м'ясо.

 Інколи складається враження, що Керан не може визначитись чи впускати мене у своє життя. Він спочатку відкривається й підпускає мене ближче, а після різко відсторонюється й дистанція між нами знову збільшується. Це трохи дезорієнтує і я не знаю як поводити себе у цій ситуації. Його настрій змінюється зі швидкістю світла. Скільки б я не намагалась його зрозуміти, у мене нічого не виходить і я знову й знову повертаюсь на початкову позицію.

– Що сьогодні готуватимемо? – переводжу тему розмови з надією зменшити напруження між нами.

– Ростбіф з овочевим гарніром.

– Нічого собі! – аж присвиснула з подиву.

 – Це традиційна англійська страва. Гострі на язик французи запевняють, що кухарями в пеклі слугують саме англійці через невміння смачно куховарити і я хочу довести, що це не так, – на його обличчі знову з’являється привітна посмішка.

– І що спільного у тебе з англійцями, що ти вирішив стати на захист нещасних?

– Я звідти родом, як і Ленхарт, Марак й навіть сам Даріус, – не припиняє мене дивувати.

– Оце так несподіванка. Як же ви всі потрапили до України? На туристів ви аж ніяк не схожі.

– Ми наглядали за картиною й коли вона потрапила до приватної колекції, ми вирушили за нею. Саме вона привела нас сюди. Останніх сотню років вона знаходилась тут, тому й ми були неподалік.

– Це ж потрібно бути готовим будь-якої миті все кинути й вирушити бозна-куди.

– Така наша ціна. Ленхарт намагається домовитись про її купівлю, адже тепер вона нам знадобиться, якщо ми хочемо повернути туди Даріуса. Сподіваюсь у нього не виникне із цим проблем. Це потрібно було зробити значно раніше, та тоді ми були впевнені, що вибратись йому не вдасться.

 Ближче до обіду повертаються Ленхарт із Мараком й ми накриваємо на стіл.

– Як ви тут без нас? Сильно скучили? – жартівливо цікавиться старший із братів.

– Керан провів для мене урок англійської кухні – намагаюсь підтримати його жартівливий настрій й не думати, що погляд Ленхарта зараз спрямований на мене. Я його спинним мозком відчуваю. Несу страву на стіл й намагаюсь не дивитись йому в очі. Та це мені не допомагає, адже як тільки я кладу м’ясо, він звертається до мене.

– Можна тебе на хвилинку?

 Я ціпенію й не знаю, що йому відповісти, та все ж спрямовую свій погляд на нього й невпевнено киваю головою. Він пропускає мене вперед і йде слідом за мною.

– Що не так? Чому в мене складається таке враження, що ти мене спеціально уникаєш? – з викликом дивиться на мене, коли ми опиняємось наодинці.

– Тобі тільки здалось, – роблю спробу приховати свій страх.

– Ти думаєш я дурний? Я бачив як ти на мене дивилась в автомобілі. Страх я завжди відчуваю краще за інші емоції. Це якось пов’язано із тим, що з тобою вчора відбулось – радше констатує ніж запитує. – Я ж маю рацію, чи не так? – вичікувально дивиться прямо мені в очі.

– Можливо – відводжу погляд й опускаю його додолу, чим одразу себе видаю.

– Поділитись не хочеш? Це ж знову були фокуси Даріуса?

– Я не знаю, що це було. Цього разу це був зовсім не сон.

– Що ти бачила? Чи сюди більше підходить кого ти бачила? – підводить мене до основного.