Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Глава 15

Глава 15.

Вже на дворі Мира, із торбою, що висіла на її плечі, та яку їй передала на кухні Неола, побачила Драгана, що стояв біля свого коня. Чоловік гладив Лерта по міцній шиї і щось тихо нашіптував йому. Замилувавшись цією картиною, дівчина не відразу помітила, що поруч стоїть ще один кінь, який точно був не її Оріоном, до якого вона так звикла. Мира почала озиратись довкола, в пошуках свого старого друга. Та зрозумівши, що її коня тут немає, вона вмить зблідла.

- Ні… Я не поїду…

Розвернувшись до чоловіка спиною, Мира була готова втекти назад до замку. Та Драган, швидко наздогнав її і, обійнявши за талію, промовив біля самого вуха:

- Імператриці не личить привселюдно показувати свій страх. Невже тобі настільки не сподобався мій весільний подарунок? До того ж, я буду поруч і не дозволю тобі впасти.

Від його слів і теплого дихання, що так ніжно торкалося її шкіри, Мира відчула як по тілу пробігли мурашки.

- Я і не боюся. – Не так впевнено, як би хотіла, відповіла дівчина.

Як чоловік міг подумати, що кінь, який ні чим не поступався Лерту, міг їй не сподобатися? Та їй вистачило і одного погляду, щоб встигнути замилуватися цією твариною. Але старі спогади, що виринали із глибин підсвідомості, породжували страх, який неприємно лоскотав із середини та не бажав відпускати зі своїх обіймів. І дівчина не хотіла цього приховувати від свого чоловіка. Тому, набравши повні груди повітря, Мира повернулася до Драгана і, дивлячись йому у вічі, промовила:

- Я просто не зможу. – Вона щосили стискала шлейку сумки, що висіла на її плечі, тим самим заспокоюючи свої нерви. – Знаєш скільки разів я намагалася. Хотіла навчитися їздити верхи. Думала, що лише так зможу відчути себе, бодай на хвилину, вільною. Та в один прекрасний день мої мрії розлетілися вщент. Щось злякало Оріона і він мене скинув на землю. А далі були довгі і сповненні нестерпного болю дні проведенні в ліжку. Того дня в мені щось зламалося і я більше не змогла сісти в сідло. Боялася, що все повториться знову.

Мира запнулася. Пройшло вже досить багато часу, та дівчині й досі було не приємно згадувати той нещасний випадок. Пам’ятає, як після багатьох невдалих спроб, у неї нарешті вийшло втриматися в сідлі. Зробивши декілька повільних, але таких впевнених кіл, дівчина наважилася додати швидкості. Пришпорити свого коня і відчути нарешті той дух свободи про який так мріяла. Та, тільки вона почала відчувати як швидкість наповнює її з середини, звільняючи від всіх умовностей, трапилося неочікуване. Оріон різко зупинився та став на диби, чогось сильно злякавшись.  Дівчина, яка ще не була досить вправною вершницею, не втрималася в сідлі і впала на землю. Далі все було неначе в тумані. Хто її знайшов і як опинилася в замку не пам’ятала. А коли прокинулася у своїй кімнаті, відчувала страшенний біль. Думала, що просто не до живе до наступного дня – все тіло пронизували жахливі спазми. І як би вона не благала про допомогу, на її крики ніхто не приходив. Всі неначе забули про маленьку принцесу. Тільки над вечір до кімнати зайшла служниця, яка, потай від імператора, принесла дівчинці знеболюючі ліки. Від неї Мира і дізналася, про те, що рідний батько подбав, щоб її муки були ще сильнішими. Розбита голова, зламана нога та довгі тижні нестерпного болю – ось яким був її досвід їзди верхи. 

- Я буду поряд і не дозволю тобі впасти, Миро.

Драган взяв в долоні обличчя дівчини і зазирнув в її нажахані очі, які були темними неначе ніч. Він розумів наскільки їй зараз важко. Побороти страх, що глибоко засів в середині було не так вже і легко.

- Мені шкода, що поруч з тобою в той день не було людини, яка б тебе підтримала чи навчила. Та сьогодні ти будеш не сама. – Продовжував переконувати Драган. 

Мира вагалася. Сумніви з’їдали її з середини. Вона так давно мріяла про те, щоб їздити верхи і зараз їй випадала така довгоочікувана можливість. Перевівши погляд за спину чоловіка, дівчина подивилася на розкішного коня.

- Нуж бо, Миро. – Драган бачив як дівчина бореться з собою. – Відкинь всі свої сумніви і вагання.

- Я не зможу… - її голос тремтів.

- Ти набагато сильніша ніж думаєш. Я впевнений, у тебе все вийде. – Драган ніжно провів пальцями по її щоках. В цю мить йому дуже кортіло припасти цілунком до м’яких вуст дівчини.

- Ходімо.  – Стримуючи свій порив, чоловік взяв Миру за руку і повів до коней.

Тварини були чарівними. Їх грація та сила просто заворожувала Миру. І якщо Лерта дівчина вже бачила, то від нового коня вона ніяк не могла відвести зачарованого погляду. Він був точною копією Лерта – високий, статний, на перший погляд не приступний, немов скеля. Білий красень.

- Як його звуть? – Відкинувши всі свої страхи, Мира підійшла до коня, та погладила його по морді.

- Це Менефіст. Кровний брат Лерта. – Відповів Драган.

- Менефіст. – Ім’я Мирі було до вподоби.  – Ти дуже гарний.

- І дуже поступливий.

Мира подивилася на чоловіка. Тварина і справді була чудовою і виглядала досить смиренною. Та це не скільки не змінювало того факту, що дівчина просто зараз повинна була якимось дивом вилізти в сідло і рушити з місця. Це не те що зробити, а й уявити було складно.

- Драгане… - Від хвилювання у Мири почали тремтіти руки. Вона, навіть, хотіла вже відмовитися від цієї ідеї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍