Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

— Не кохаю! — без вагань відповідає Марта. — Та це не змінює того факту, що я ще й досі одружена, — безнадійно зітхає. 

— Це формальність, яка для мене нічого не означає і яку можна виправити, — підбадьорюю Марту.

— Ти справді думаєш, що в нас з тобою може щось вийти? — знову перепетує Марта. 

— Впевнений в цьому, — беру її руку у свою і легенько стискаю. — Дай мені шанс довести тобі це.

— Я згодна спробувати, — нарешті я чую від Марти те, що хотів почути з самого початку. 

Марта сідає біля мене на ліжко і обережно кладе свою руку мені на груди. 

— Я відчуваю як голосно стукає твоє серце, — дівчина дивиться на мене з ніжністю і теплом. Ось саме за цим її поглядом я сильно скучив. Хочу, щоб вона постійно дивилася на мене саме так. 

— Я перехвилювався, бо боявся тебе втратити, — зізнаюся. 

— Невже Данило вміє хвилюватися? 

— Сподіваюся, що ти нікому про це не розкажеш, — погладжую Мартину руку на своїх грудях. 

— Можливо й не розкажу, хто зна … — не перестає усміхатися дівчина. 

Я не знаю чи зараз вдалий момент, щоб розповідати Марті не найприємніші факти зі свого життя, але таки наважуюсь. Повільно розплутую свої найболючіші вузли з минулого: розповідаю про Уляну, про конфлікт з Левом, про Марину і скасоване весілля. Марта уважно слухає мене і не ставить жодних запитань, а коли я закінчую свою розповідь, нахиляється і міцно обіймає мене. Її обійми зцілюють і вдихають в мене нове життя. Життя, в якому тепер є вона.