Крістіна Логоша - Чортівка на виданні, Крістіна Логоша

— А гаманець?

— Знайшла, я вже сказала, — намотуючи локон на палець, промовив Даніель, а я прочитала між рядками: «Я його вкрав, і мене не стримає твій контракт!»

Я пропалювала брата поглядом, поки Сардинія та Відважний не піднялися на другий поверх.

— Ти, ходяче непорозуміння, якщо я ще раз дізнаюся, що ти щось вкрав, першою розірву наш контракт, і поверну тебе Брієру за рахунок сплати боргу.

— А як же душа русалки? — хитро посміхнувшись, питає брат.

— Повір, коли відьмак до тебе дістанеться, тобі буде вже не до цього. Зі своїми проблемами я якось розберуся. Ти за свою шкуру переживай.

Скрививши незадоволену гримасу, Даніель сказав:

— Я все зрозумів, — і пішов до кімнати.

Я сіла у крісло. Здавалося, світ тріщав по швах, і ось-ось усе вийде з-під контролю. Не могла зрозуміти, навіщо тролям знадобилися мої вила. Вони не змогли б ними скористатися, їхня сила підкоряється тільки мені. Хіба що вони хотіли відлучити мене від магії. Але кому це було потрібно: феям чи Брієру?

***

Королівські мисливські угіддя розстилалися на сотні кілометрів. Масивні дерева закривали кронами склепіння неба, занурюючи вершників у прохолодну тінь. Кінь неспішно крокував вузькою стежкою до місця, звідки долинав гучний собачий гавкіт. За пухнастим кущем бузку я побачила галявину, на якій і зібралися всі учасники лицедійства. Близько десяти єгерів займалися мисливськими собаками. Тварин було стільки, що здавалося, земля вкрилася іржею і ворушилася.

— Не люблю полювання, — сказала Сардинія, спостерігаючи за приготуванням, — мені завжди шкода тварин.

— У лисиць дуже дорога шкірка… — Даніель осікся, натрапивши на мій гнівний погляд.

Порив вітру збив з моєї голови трикутку, і відкинув її на кілька десятків метрів, саме до високих шкіряних чобіт одного з аристократів. Він обернувся і підняв аксесуар. Себастьян Брієр обтрусив пилюку з капелюха і оглянув периметр у пошуках її господині. Йому не важко було здогадатися, кому вона належить — мій мисливський костюм пошитий на ексклюзивне замовлення, до того ж я була єдиною, у кого не було головного убору. Брієр повернув вороного скакуна і попрямував до нас. Я вже передчувала неприємну розмову, але мій огляд перегородила Хрещена Фея на гнідій кобилі.

— Сімейство де В'єр, як я рада вас бачити. Я розбила всіх мисливців на групи, з вами поїде Амалія Россі, — за феєю з'явилася скелетна діва верхи на кістяному коні зі шкіряним сідлом. — Ваша група матиме єгера, і ви поїдете у східному напрямку.

— А хіба ми не всі разом полюватимемо? — запитала русалка.

— Ні звичайно. Інакше ми не зможемо спіймати жодної лисиці, а постійно натикатимемося, — навіть не приховуючи єхидної посмішки, фея розгорнулася і поїхала до іншої групи мисливців.

Брієра вже не було там, де я його бачила, як і моєї трикутники.

— Принц полюватиме у західній частині угідь. Вона спеціально зробила так, щоб ми його не зустріли, – сказала Амалія, – Я – Амалія Россі. Ми з вами ще не знайомі.

Групи мисливців розходилися лісом. Наш єгер, як і його собаки, були найповільнішими, і ми залишили місце збору останніми. Але навіть у лісі пси неохоче шукали лисицю, спокійно прогулюючись біля свого господаря.

— Принц, мабуть, поряд із цією феєю Лусіндою. Вона дуже неприємна, — говорила наша нова знайома, — я з нею обмовилася кількома словами, і нічого, крім зневаги, у відповідь не отримала. Не таку принцесу я хотіла б бачити з принцом Монті.

– А яку? – Зацікавилася роздумами скелетини Сардинія.

— Добру, чуйну, щоб любила принца, а не виходила за нього заміж через користь.

— Я за свій вік перебачила стільки принцес, і жодна не відповідала вашим вимогам. Саме користь і марнославство — перше, що підбиває дівчат до боротьби за корону.

Всі замовкли, повисла незграбна пауза.

— Мені здається, зараз принцу все одно, хто з ним буде поряд, — сказала, щоб розвіяти тишу.

– Він став таким нещодавно, – з нотками смутку в голосі сказала Амалія, – раніше він був зовсім інший. Впевнений та добрий, розумний і справедливий, а тепер від нього залишилася лише оболонка.

— Йому потрібна людина, яка зможе вернути його колишнього, — наївно промовила Сардинія, — Та, хто зможе змусити його знову повірити в себе.

— Ох, дівчинко, таке буває лише у казках.

Мій кінь почав невдоволено хитати головою, вириваючи з рук поводи, але я не випускала їх. Він став дибки і, ніби збожеволівши, рвонув уперед. Ми відірвалися від єгеря, який намагався наздогнати та заспокоїти тварину. Залишили позаду моїх супутниць, і галопом мчали лісом. По обличчю боляче плескали гілки, але я щосили трималася в сідлі, не в силах призвати силу чарівних вил.

– Допоможіть!

Кінь перемахнув кущ глоду, і я побачила поперед обрив. Ми мчали прямо до нього. З останніх сил тягла за поводи, але кінь не слухався.

– Стрибай! – скомандував відьмак.

Себастьян порівнявся з моїм конем, і я пригнула за мить до того, як кінь впав у прірву. Чоловічі руки впіймали мене, заспокоюючи перелякане серце. З кожною миттю в його обіймах мені ставало спокійніше, ніколи я не почувала себе настільки захищеною. Кінь відьмака перейшов на спокійний крок, а хватка Себастьяна ослабла, даючи мені можливість спуститися на землю.