Єфремова Анастасія - Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія

Глава 24

***Ліза***

Тремтячими руками фотографую напис і відсилаю Льоші. Він не відповідає. Смуток, злість, ревнощі… Це доволі гримучий коктейль. Я на ліжку сходжу з розуму від розуміння, що не контролює життя. Він так і не відповів. Фантазія вимальовує їх щасливу сімейну вечерю і мою сіру самітність. На очах сльози, а душі така сильна пустота, що відлунює ехом.

*Дзвінок у двері

Це точно не мама, бо в неї є ключі. Якщо це знову квіти, то я їх забирати не буду. А що, як там Маша? Ні, без мами я б їй не відчинила б… Та на мою радість там виявився Льоша.

- Ти чого так пізно?

- Так отримав фото і прилетів.

- А чому не відписав?

- А нащо втрачати час, якщо я можу приїхати?! То де ж квіти?

- На кухні, але нам туди у двох точно не треба – кажу я і вже потім тільки розумію підтекст виданого мною від чого несамовито починаю червоніти.

- Хм, Ліз, нам для цього підійде будь-яка поверхня, не обмежую свої бажання й мої фантазії – каже Льоша віддаляючись від мене в сторону кухні.

Мені ж нічого не залишається, як піти до своєї кімнати. До неї швидко повертається й Льошка.

- Квіти ще вранці тобі замовила Ліля, хвора, навіжена мразота.

- Льош, я ж нічого поганого їй не зробила!

- Я знаю, люба. – кажу Лізі й обіймаю – проте, в цьому є моя вина. Я роками не помічав її хвороби та хворобливої любові.

- Льош, перед тим як ми почнемо цілуватись, я б хотіла проговорити деякі моменти.

- А ми будемо цілуватись?

- А ти не хочеш?

- Які питання?

- Моменти… Я думала відносно твоєї дружини й доньки. Так, я кажу чесно, я буду ревнувати коли до нас додому буде приходити Маша, але я обираючи тебе, розумію, що в тебе є донька для якої в силу своїх можливостей, я буду намагатись стати подобою матері. Роботу я все ж таки зміню, бо не хочу аби за моєю спиною про мене казали дурниці.

- А їх кажуть?

- Особисто чула… Це доволі неприємно.

- Щось ще?

- А тобі мало?

- Ну я думав «моментів» буде більше.

- Так, є ще дещо. Якщо ти на своєму життєвому шляху зустрінеш ще когось, то просто відразу йди, не роби мені боляче живучі на дві родини.

- Я думаю, Маші, не боляче.

- Їй може й ні…

- Ліз, ти ревнуєш?

- Кожен вечір лягаючи спати, я сама не бажаючи того, уявляю як ти з нею лежиш поруч. А можливо ти її цілуєш чи ще…

- Зупинись, твої фантазії нереалістичні. В мене вже так давненько є своя особиста кімната й засинаю я в ній. Ну іноді на дивані в залі, бо навіть на другий поверх підійматись до неї не хочу.

- Мені стало трішки спокійніше.

- Ліз, поїхали разом на дачу? Якщо забажаєш, можемо й маму Олю взяти з собою.

- Коли?

- На вихідних. Ми могли б провести час разом.

- Я не знаю, треба подумати й …

- Ну якщо надумаєш, то я в очікуванні.

***Ліза***

Його губи накривають мої вуста. Пальці хапають мене під сідниці й в момент я сиджу вже в позі вершниці на ньому.

Поки ми сидимо й цілуємось, Льошині руки активно нишпорять моїм тілом. Його палкі поцілунки переміщаються на шию, я ж відчуваю як в момент мої груди немов обтяжили, а в низу живота почала зароджуватись знемога. В якийсь момент він прикушує десь за вухом і з мого рота лунає стогін, а по тілу пробігають хвилею сироти. Відчуття загострюються. Коли ж він доходить до грудей, в мені відбувається вибух емоцій. Стогони переповнюють повітря спальні, а голова цілковито вимикається. Я навіть не помітила відколи його рука знаходилась в мене між ногами й безсоромно грається з моїм клітором. Поцілунки поглиблюються, як і його рука в моїх шортах. Мої руки хаотично гуляють його тілом, а збудження накриває новими припливами. В мить світ перестає існувати, вуха вже не чують, очі бачать лише темряву. Руки Льошки все так же працюють, а я відчуваю таке довгоочікуване полегшення, любов, приємне бентеження й скорочення інтимних м’язів. Ні, я не відчула як пишуть в дурнуватих книгах – розбилась на тисячі осколків. Я відчула себе по істині живою.

- Кохаю тебе – каже Льоша дивлячись на мене своїми п’янкими очима, ми цілуємось – Ліз, мені вже час йти.

- Дякую – єдине, що вилітає з мого рота перед тим, як він зачиняє за собою двері.

***Олексій***

- Ти вирішила зустрічати мене на вулиці?

- Просто твоя дитина замучила мене вже токсикозом.

- Так ти по стандарту, сто грамів чистого спирту і на бочок.

- Ну добре я тебе не бентежу,  а дитина?

- Вона алкоголізацію проходить внутрішньоутробно, знаєш, краще б ти своєму животу класику вмикала б. До речі підказки надходити тобі більше не будуть – кажу і прямую до дому.

- Ти про що?

- Про твого доброзичливця, Ліля на дурці кукуху віднаходить.

- Ти лазив в моєму телефоні? З переляком запитує Маша

- Бери вище, я лазив у її телефоні й ти сьогодні намагалась розмовляти зі мною. Маріє, піджени свого мужчинчика, бо я планую подавати на розлучення найближчим часом.

*** Маша***

Піднімаюсь до своєї кімнати та просто не знаходжу собі місця.

Думай, думай, Маша…

Не витримую, треба вмитись. Холодна вода хоча б протверезить думки.

– Як ти до цього дійшла? - Запитую у свого відображення з розмитою тушшю - Як ти раніше не зрозуміла з ким живеш?

Від злості б'ю кулаками в стіну, але це більше не допоможе.

Мені нічого більше не допоможе.

- Як я раніше не бачила, що цей дохлий, підзаборний, дощовий черв'як, раптом повстав?! Це ж де йому сказали, що у черв'яків є права? Ненавиджу, ненавиджу. Все моє життя руйнується і через кого? Олексію Михайловичу, хотілося б пред'явити Вам те, що ви цілковите лайно. Жив би собі як раніше і не висовувався б, але ж ні. Кохання в нього. Всирайся тепер, а розлученню не бувати. Боже, як же я тебе ненавиджу.

* стукіт у двері*

– Що? – різко відповідаю я.

- У мене з нинішнього дня є номер санітарів псих. лікарні. Якщо ти вважаєш, що тобі вже час, то я з доброї волі, так вже й бути викличу тобі їх. Але Маш…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍