Анна Ліє Кейн - Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн

6.2

- Ваша світлість! - оклик пролунав зовсім поряд і так вчасно, що я мало не розплакалася на місці. Маршал обернувся, ступивши назад. Лісничий стояв кроків за п'ять від нас, він вклонився і пояснив: - Перепрошую, світлий лорде. Терміново потрібна допомога герцогині, невідкладна справа.

Асгейр, заклавши руки за спину, перевів на мене похмурий погляд. Я, намагаючись не показати свого полегшення, схилила голову:

- Вибачте, світлий лорде, справи. Ми ще повернемося з вами до обговорення цієї теми.

І я, ледь не зриваючись на біг, поспішила до Фредо.

- Що ви тут робили? - спитав чоловік, коли ми ввійшли до будівлі палацу.

- Я... хотіла поговорити з ним, - пригнічено сказала я, відводячи очі.

- Леді Сандро, - осудливо похитав головою Фредо. - Ви безперечно розумна й хитра. Але вам бракує досвіду. Асгейр старший за вас на сім років та набагато досвідченіший. Він воїн та полководець. Вам вдалося обдурити його двічі, тепер він буде уважнішим. Не помиляйтеся на його рахунок. Він розважливий, безжальний і...мілаїрець. Вам варто залишатися ольдовійкою в очах свого народу. Такі сцени... як зараз, краще не бачити служницям чи жителям Вомон-ле-Тіссен.

- Я розумію, - я втомлено прикрила очі рукою. Ми ввійшли до кабінету герцога. - Але... моє становище все ще дуже хитке. Я мало знаю про Мілаїру, і ледве почала розбиратися в справах Валуа... Я боюся, Фредо. Я не маю важелів впливу.

- Вас налякав приїзд нареченої маршала?

- Так, - я кивнула, сідаючи за стіл і відкидаючись на спинку крісла. - Більше мене хвилює Меріт Хаген, вона... Вона абсолютно точно не ольдовійка. Ви чули, як вона говорила з Асгейром? У мене... Та в мене все нутро стискається від страху, коли я чоловікові тільки в очі дивлюся. Вона лякає мене тим, що хоче отримати Вомон-ле-Тіссен. Чи не подарує Білий Кат замок їм?

- Ви хотіли це дізнатися у нього? - Фредо підійшов до вікна, сперся рукою об підвіконня, стоячи до мене в профіль. Він глянув вниз, вікна кабінету як раз виходили на сад. Щось привернуло увагу лісничого і він поманив мене рукою: - Не рекомендую вам спілкуватися з лордом без нагляду варти чи відкрито суперечити йому.

Я зацікавлено підійшла до вікна.

Асгейр все ж таки вирішив здійснити тренування. Рухи чоловіка були точними, виваженими й дуже швидкими.

- Кат - прізвисько, яке не зовсім підходить Асгейру, - тихо сказав Фредо. - Зараз він не у найкращій своїй формі. Але після повного відновлення... йому б більше підійшло - Білий Берсерк. Таких як він навчають володінню будь-якою зброєю, а в ідеалі зробити зброю з усього, що потрапить під руку.

Підтверджуючи слова лісничого, чоловік у саду, немов граючи, закрутив важкий меч у руці, вимальовуючи у повітрі складне плетіння. Його тіло рухалося пластично, легко. Він нагадував хижого звіра.

Мені згадалося, як колись давно в Хоствог приїхав бродячий цирк. Вони тримали в клітці велику злу кішку, яку називали сніговим барсом. Хижак ходив по клітці, міряючи її кроками, м'язи перекочувалися під його шкірою, світла вовна блищала у променях сонця. Коли його дражнив циркач, він гарчав і бив потужними лапами по залізних прутах, скалив гострі ікла.

Я уявила як міг виглядати в клітці Асгейр, та здригнулася.

Цієї миті біловолосий обірвав свій танець зі сталлю та обернувся. Наші погляди безпомилково знайшли одне одного. Я ахнула і відсахнулася. Відійшов від вікна і Фредо.

Але раптом зверху почувся жіночий тонкий голосок:

- Мій лорде, ви тренуєтеся так рано. Я захоплююся вами!

Я пирхнула. Мені б не дозволила гордість і виховання так голосно кричати подібне чоловікові. Але Інгрід Хаген була мілаїркою й абсолютно не соромилася висловлювати свої почуття. Мені чомусь стало гидко від того, що вона з вікна поверхом вище теж стежила за тренуванням маршала.

Пройшовши за стіл, я взялася за папери. Зрештою, я змогла повністю зосередитися і піти в роботу. За годину до мене приєднався Назаріо, а Фредо покинув кабінет. Чоловіки вирішили не залишати мене одну, поки в замку гості, і я була вдячна їм за це.

Після завершення справ я сиділа в покоях Коррадо. Альба та Ромілда були поруч і вишивали. Пасинок малював чергову картину. Я відірвалася від читання, придивилася на фарби й ахнула:

- Коррадо! Що ти малюєш?

Служниці впустили п'яльця, схоплюючись зі своїх пуфів. Хлопчик злякано скрикнув, кинув кисті й відповз у куток, притиснувши коліна до грудей.

На аркуші був зображений Білий Кат. Усі деталі його обличчя та постаті були передані ідеально – жодного шансу оголосити людину на портреті просто схожим чоловіком, не залишилося. Навіть портрет випромінював якусь внутрішню силу, що всюди супроводжувала маршала. Коррадо зобразив його у світлих, бежево-сіро-білих кольорах, через що здавалося, що картина світиться зсередини. І лише одна темно-червона пляма псувала ілюстрацію. Асгейр стояв, тримаючись рукою за лівий бік, а з-під його пальців по сорочці та штанині вниз стікала червона кров.

- Не можна таке малювати, Коррадо! - У мене навіть перехопило подих. Ромілда тихо заголосила. Альба схопила малюнок, відвернула його та сховала за гардину. Я тільки схвально кивнула і знову обернулася до хлопчика: — Не можна про це думати! Ти не повинен завдавати жодної шкоди Асгейру.

- Не я, - раптом видихнув Коррадо. Я спохмурніла:

- Ти знаєш того, хто збирається нашкодити йому?

Хлопчик опустив чорні очі й дивився в підлогу, тільки його губи беззвучно рухалися. Я акуратно підійшла ближче і сіла, але нічого не почула.

- Хто хоче зробити те, що ти намалював? - Повільно і тихо запитала, вказуючи на пензлі та фарби.

- Він живе у стінах, - підвівши чорні очі, зі страхом сказав Коррадо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно