Тонке Драгт - Лист до короля

з собою чудову мазь. Арвату й Марвіну, зброєносцеві Евейна, теж доведеться довіритися мені.

Згодом, під час сніданку, Тіурі спитав:

— Що ви плануєте робити далі?

— У будь-якому разі рухатися до того місця, де Велика Дорога звертає вбік від Блакитної річки, — відповів Ристридин. — Там ми домовилися зустрітися з Евей-ном, він поїхав до Вестенату за підкріпленням.

— Там ми й розійдемося, — мовив Тіурі. — Вам треба знайти й покарати Червоних Вершників, а мені — іти далі, уздовж Блакитної річки.

— Тобто далі ти хочеш іти сам! — вигукнув Бенду.

— Не можу ж я весь час залишатися при вас, — відповів Тіурі. — Я безмежно вдячний, що міг разом з вами пройти таку велику частину шляху. Коли б не ви, то вчора мене вже не було б! І не сидів би я тут! Але мушу йти далі і якнайшвидше. — Він зачекав і додав: — Ви, мабуть, здогадались уже, що мій шлях не закінчується біля витоків Блакитної річки: мені треба перейти гори й потрапити до королівства Унавена. Таке моє доручення.

На мить запанувала тиша.

— На захід, — вимовив нарешті Арват. — Але чому б тобі не поїхати Великою Дорогою?

— Є багато інших шляхів через гори, — додав Ри-стридин, — хоча вони відомі небагатьом. Пустельник Менаурес добре знає гори і напевно вкаже найкрутішу і найважчу дорогу, проте вона буде однією з найкорот-ших. Ба більше: про неї не знатимуть вороги.

— Вороги не підуть за ним, — заговорив Бенду. — Для цього, врешті-решт, ми тут. Ми поквитаємося з Червоними Вершниками — і він зможе прямувати далі безпечно і спокійно.

— Саме так, — погодився Ристридин. — Але ось що я хочу сказати, Тіурі: мені дуже шкода прощатися з тобою.

— І мені прикро, та, мабуть, інакше не можна. Окрім того, ви кажете, що тепер мені можна не боятися Червоних Вершників.

— Я в цьому переконаний, — рішуче підтвердив Бенду.

Але Ристридин застеріг:

— Не варто недооцінювати своїх ворогів, Тіурі! Не хочу тебе лякати і згоден з твоїм рішенням, але пам’ятай, що у Червоних Вершників може бути безліч шпигунів. Їх самих видно здаля, а от їхні поплічники слідкуватимуть за тобою — переодягнуться невинними. мандрівником, пастухом або будь-ким іншим! Тому ти маєш нас потайки покинути і якомога далі відійти, перш ніж вони помітять, що тебе немає в нашому гурті.

Тіурі відчував, що відвага полишає його. Він мав відверто зізнатися собі, що йому зовсім не хочеться прощатися з лицарями і подорожувати далі самому.

Проте юнак знав, що це неминуче. У нього було своє призначення, а в Сірих Лицарів — своє.

Вони поговорили ще трохи і вирішили, що поїдуть разом до місця зустрічі з Евейном і його супутниками.

Але потім з’ясувалось ось що...

— А як бути з Арданвеном? Чи зможу я на коні перетнути гори? — спитав Тіурі.

Ристридин похитав головою:

— Це виключено. Надто тими стежками, якими тобі доведеться видряпуватися. Головною дорогою було б іще можливо. хоча й вона місцями важкопрохідна.

— Тобто доведеться його залишити, — зітхнув Тіурі.

— Ми подбаємо про нього, — пообіцяв Ристридин. — Він поживе в замку Містеринат, а ти забереш його, коли повернешся.

— Але він не належить мені! Це кінь лицаря Едві-нема!

— Він прийняв тебе як свого хазяїна, — відказав Ри-стридин. — Хіба я не розповідав, що раніше він нікого не терпів на спині, окрім лицаря Едвінема? Він міг скоритися лише тому, кого вважав рівним Едвінему.

Отже, ти й маєш бути його хазяїном! Та про це поговоримо пізніше. Принаймні можеш бути впевненим, що він очікуватиме твого повернення.

— Й іще одна важлива річ! — мовив Ілмар, який сидів у глибокій задумі. — Хтось із нас має обмінятися з Тіурі одягом. Я можу це зробити і їхати далі на Ар-данвені, якщо, звісно, він погодиться. Тоді вершники чи їхні шпигуни переслідуватимуть мене, а він зможе спокійно йти своїм шляхом непоміченим.

— Дуже вдячний тобі, — кивнув Тіурі, — але не хочу, щоб ти це робив. Я взагалі нікого не хочу наражати на небезпеку заради мене.

— Слушна думка, — оцінив Ристридин. — Саме так Іл-мар і має вчинити! Що з того, що це небезпечно! Ми всі йдемо ризикованим шляхом, наражаючись на небезпеку. Вважаю, що пропозиція Ілмара саме пасує майбутньому лицареві. І ти, Тіурі, маєш дати йому можливість допомогти тобі.

Ілмар засяяв, почувши ці слова, а Тіурі трохи повагався і врешті погодився.

Зраділий Ілмар аж підскочив:

— Тепер скажи Арданвену, що він має дозволити мені їхати на ньому. І поміняймося одягом, там, за скелею, аби жодний шпигун нас не побачив.

— Молодець, — похвалив його Ристридин.

Перша Велика Дорога йшла вздовж Блакитної річки до того місця, де в неї впадав струмок, що зветься Мала Блакитна Притока. Звідти дорога звертала на південь і уздовж берега цієї Притоки піднімалася в гори.

Усе товариство під’їхало до умовленого місця близько опівдня; Евейн разом зі зброєносцем та одним із воїнів герцога вже був там. Він розповів, що лицар Вестенат споряджує своїх воїнів, і ті прибудуть ще до темряви. Тут-таки одного з воїнів відрядили до Міс-терината, попередити герцога на той випадок, якщо Червоні Вершники надумають тікати туди. Здалеку Евейн прийняв Ілмара за Тіурі, отже, переодягання спрацювало. Настав час прощатися.

— Але ми ще разом пообідаємо, — запропонував Ри-стридин. — Як твоя рука, Тіурі?

— Анітрохи не турбує вже, — не зовсім щиро заявив юнак.

Ще в дорозі Сірі Лицарі обміркували свої плани. Вони вирішили розділитися. Ристридин, Евейн та їхні зброєносці поїдуть далі Великою Дорогою, щоб заплутати шпигунів. А решта переправляться через Блакитну річку й іще раз прочешуть ліс. Під вечір усі зустрінуться на тому самому місці.

Тіурі збирався пройти якусь частину шляху з лицарями, перетнути річку, а вже далі продовжити свою мандрівку самому.

Вони швидко завершили трапезу. Тіурі попрощався з Арданвеном, який, здавалося, розумів, що розлучається з новим хазяїном: кінь сумно подивився на юнака й тихенько заіржав. Потім Тіурі кожному потиснув руку і подякував за допомогу.

— Нехай Господь тебе береже! — проказав Евейн. -Хтозна, може, ще побачимося в королівстві Унавена.

— Щасливої тобі подорожі, — побажав Ілмар, який уже сидів на Арданвені, — і тобі пощастить, будь певен.

— Прощавай, — мовив Ристридин. — Ти мене скоро почуєш. Біля першого