Пауло Коельо - Хіппі

деталі, хоча насправді відділ продажів уже передбачив усі ці речі й потребував лише підписів, що ставилися завжди.

Коли всі зробили замовлення, офіціант повернувся до нього: «Як завжди?»

Як завжди: устриці для початку. Він пояснив, що їх слід їсти живими; оскільки ж його гості були переважно іноземцями, вони вжахнулися. Після того він одразу збирався замовити escargots — славетних равликів. А насамкінець принесуть страву з жаб’ячих стегенець.

Ніхто не наважувався наслідувати його, та саме цього він і хотів. Це було частиною маркетингу.

Усі перші страви були подані водночас. Принесли устриць, і всі чекали, що ж буде далі. Він вичавив трохи лимону на першу, яка ворушилася, на подив та острах запрошених. Поклав її до рота й дав зіслизнути до шлунка, смакуючи солону рідину, що завжди залишалася в скойці.

За дві секунди він уже не міг дихати. Зробив зусилля, аби втриматися на стільці, але марно — упав на підлогу й зрозумів, що зараз помре, отак дивлячись на стелю й люстру зі справжнього кришталю, очевидно, привезену з Чехословаччини.

Кольори в його очах почали мінятися, тепер він бачив тільки чорне та червоне. Жак спробував сісти — він з’їв десятки, сотні, тисячі устриць за своє життя, — але тіло не слухалося. Він намагався вдихнути, але повітря не проникало в легені.

Мить болісної туги — і Жак помер.

Раптом він почав плисти по стелі ресторану, довкола метушаться люди, а офіціант-марокканець біжить до кухні. Жак бачив не чітко і ясно, а ніби через розгорнуту прозору плівку або ж воду, що струменіла поміж ним і тим, що внизу. Уже не було страху, нічого — безмежний спокій розлився скрізь, а час — бо час іще був — пришвидшувався. Люди внизу, здавалося, рухаються як у сповільненому кіно, ніби окремими кадрами. Марокканець повертався з кухні, а образи зникали — зосталися тільки біла порожнеча та спокій, майже відчутний на дотик. Усупереч тому, що багато хто розказує про такі випадки, він не побачив ніякого чорного тунелю, хоча відчував, що є енергія любові довкола нього, якої вже давно не зазнавав. Він був немовлям у череві матері й не хотів більше ніколи звідти виходити.

Зненацька чиясь рука його схопила й почала штовхати донизу. Він не хотів іти, бо нарешті насолоджувався тим, за що завжди змагався й чого сподівався все життя: спокоєм, любов’ю, музикою, спокоєм. Але рука смикнула його з неймовірною силою, і він уже не міг із цим боротися.

Перше, що він побачив, коли розплющив очі, було обличчя господаря ресторану, напівстурбоване й напіврадісне. Серце колотилося, він відчував нудоту, бажання блювати, але стримався. Його пробирав холодний піт, і один з офіціантів накрив його скатертиною.

— І де це ти собі запопав такий попелястий колір обличчя разом з цією чудовою блакитною помадою? — запитав господар.

Нещодавні співтрапезники, що порозсідалися на підлозі довкруж нього, теж мали вигляд і заспокоєних, і перестрашених. Він спробував підвестися, але господар не дав.

— Лежи. Це не вперше таке тут сталося і, гадаю, не востаннє. З цієї причини не тільки люди, а більшість ресторанів зобов’язані мати аптечку невідкладної допомоги, з пластирем, знезаражувальними препаратами, дефібрилятором на випадок серцевого нападу та про всяк випадок ін’єкцію адреналіну, який ми щойно й використали. Маєш телефон кого-небудь із родичів? Ми викликали швидку допомогу, але загрози життю немає ніякої. Медики запитають про те саме — якийсь номер телефону, та якщо його немає, гадаю, хтось із товаришів зможе супроводити тебе.

— Це устриця? — були перші слова Жака.

— Звичайно ні! Наші продукти — найвищої якості. Та ми не знаємо, що їдять вони, — і, судячи з усього, ця наша подруга замість виростити з цього перлину вирішила спробувати вбити тебе.

То що це було?

Тієї миті прибула швидка допомога, його хотіли покласти на носилки, та він сказав, що вже почувається добре — сам хотів у це вірити, — трохи із зусиллям підвівся, але пара медиків усе-таки вклала його на носилки. Він вирішив не сперечатися й менше розмовляти. У нього запитали номер когось із рідних. Жак дав телефон дочки, і це було доброю ознакою, бо він уже міг ясно мислити.

Лікарі поміряли тиск, попросили стежити очима за ліхтариком, торкнутися кінчика носа пальцем правої руки — усе це він виконав, але прагнув піти вже звідти. Не хотів у лікарню, хоча й платив купу податків, аби мати найкращі й безплатні медичні послуги.

— На цю ніч ми залишимо вас під наглядом, — сказали йому, поки йшли до машини швидкої біля дверей, де вже зібралося кілька роззяв, завжди радих побачити, що комусь гірше, ніж їм. Недолугість людської натури не має меж.

Дорогою до лікарні (їхали без увімкнених сирен — добрий знак) він спитав, чи це через устрицю. Медик поряд із ним підтвердив думку господаря ресторану. Ні. Якби це була устриця, його б рятували довше, можливо, навіть кілька годин.

І що ж це було?

— Алергія.

Він попросив краще пояснити. Це через щось, з’їдене устрицею? І знову лікарі це підтвердили. Ніхто не знав, як і коли таке трапляється, — зате знали, як це лікувати. Медична назва — «анафілактичний шок». Не бажаючи налякати його, один із медиків розповів, що алергія з’являється зненацька. «Наприклад, ви можете з дитинства їсти гранати, але одного дня він може вбити вас за кілька хвилин, тому що спровокував у вашому тілі не відому нам реакцію. Або ж хтось роками доглядає свій город: трава та сама, пилок якісно не змінився, — аж доки одного дня не починає кашляти, відчуває біль у горлі, потім у шиї, гадає, що застудився, і хоче зайти в дім, та вже не може рухатися. Це не біль у горлі, а звуження трахеї, що з’ясовується troppo tardi[47]. І таке буває з речами, з якими ми контактуємо все життя.

Комахи, мабуть, бувають ще небезпечнішими, та не можемо ж ми провести ціле життя в страху перед бджолами, чи не так?

Але не лякайтеся. Алергії не є тяжкими й не обирають вік людини. Що насправді тяжке — так це анафілактичний шок, що мали ви, інше ж проявляється нежитем, почервонінням шкіри, сверблячкою й іншими дрібницями».

Вони під’їхали до лікарні — його дочка вже була в приймальні. Вона вже знала, що батько зазнав алергічного шоку, що це може бути фатальним, якщо вчасно не надати допомогу, але такі випадки геть рідкісні. Вони попрямували до індивідуальної