Террі Пратчетт - Морт

class="p1">— Я сказав, що бачу. Нічого не можу вдіяти. Ти тут ніколи не бувала? 

— Ні. 

Вона трохи відступила й пильно дивилася йому в очі. 

— Тут не страшніше, ніж у бібліотеці, — сказав Морт і сам майже повірив у сказане. Хоча в бібліотеці життя можна було тільки прочитати, а тут було видно, як вони збігають. 

— Чому ти так дивишся на мене? 

— Просто хотіла пригадати, якого кольору твої очі, — сказала вона, — бо… 

— Якщо ви вже наситилися товариством одне одного, — гаркнув Альберт, перекрикуючи шум піску, — то ходіть сюди! 

— Карі, — відповів Морт Ізабелл. — Вони карі. А що? 

— Ну ж бо, швидше! 

— Краще піди й допоможи йому, — сказала Ізабелл. — Здається, він дуже нервує. 

Мортові враз зробилося якось ніби в’язко й незручно. Він лишив Ізабелл і широким кроком рушив до Альберта, який вже нетерпляче притупував ногою. 

— Що від мене потрібно? 

— Просто іди за мною. 

Кімната розходилася на кілька коридорів, де на пристінних полицях вишикувалися клепсидри. Тут і там видніли кам’яні стовпи із вибитими на них кутастими позначками. Альберт зрідка поглядав на них, та в цілому рухався крізь піщане ревіння дуже впевнено, ніби знав шлях напам’ять. 

— То на кожного є по клепсидрі, Альберте? 

— Так. 

— Але хіба тут усім вистачає місця? 

— Знаєш щось про багатовимірну топографію? 

— Е-е-е. Ні. 

— Тоді я б на твоєму місці ніяких думок із цього приводу не висловлював, — сказав Альберт. 

Він на хвильку спинився біля полиці, глянув на папірець, провів рукою вздовж ряду й різко вхопив клепсидру. Верхня посудина була майже порожня. 

— Потримай оце, — сказав він. — Якщо ми правильно порахували, друга має бути десь поблизу. Ага. Ось вона. 

Морт покрутив клепсидри в руках. Одна мала такий вигляд, наче містила важливе життя, а друга була опецькувата й непоказна. 

Морт прочитав імена. Перше належало якійсь знатній особі з Агатійської імперії. На другій були піктограмки, які, як він пригадував, були письмом Поправної Хапонії. 

— Тепер твоя черга, — глузливо всміхнувся Альберт. — Що раніше почнеш, то раніше закінчиш. Я підведу Хропунця до головного входу. 

— У мене з очима все гаразд? — спитав Морт тривожно. 

— Та наче нічого такого, наскільки я бачу, — відповів Альберт. — Повіки трохи червоні, синці більші, ніж зазвичай, та нічого такого. 

Морт ішов за ним між заставлених склом полиць із виразом глибокої задуми на обличчі. Ізабелл спостерігала, як він зняв із кріплень меч й перевірив його на гостроту: з розмаху розітнув повітря точно так само, як робив Смерть, — і безрадісно вишкірився, коли почув, як повітря з громовим гуркотом сходиться за лезом. 

Ізабелл упізнала ходу: Морт крокував. 

— Морте, — прошепотіла вона. 

— ЩО? 

— Із тобою щось не те. 

— ЗНАЮ, — сказав він. — Та мені здається, що можу цим керувати. 

Вони почули цокіт копит надворі, Альберт штовхнув двері й зайшов, потираючи руки. 

— Гаразд, хлопче, немає часу… 

Морт махнув мечем. Той розсік повітря з таким звуком, ніби розтинав шовк, і спинився в одвірку біля Альбертового вуха. 

— НА КОЛІНА, АЛЬБЕРТО МАЛІЧ. 

В Альберта відвисла щелепа. Він крадькома перевів погляд убік на клинок, що майже торкався його голови, а тоді його очі звузилися в дві вузенькі рисочки. 

— Ти в житті на таке не зважишся, хлопче. 

— МОРТЕ, — ім’я прозвучало, мов удар батогом, тільки вдвоє зловісніше. 

— У нас був пакт, — сказав Альберт, та в його голосі чувся комариний писк сумніву. — Була угода. 

— Не зі мною. 

— Була угода! Що би з нами всіма було, коли б ми не шанували угод? 

— Не знаю, що було би зі мною, — сказав Морт тихо, — ТА Я ТОЧНО ЗНАЮ, ДЕ ОПИНИШСЯ ТИ. 

— Це несправедливо! — тепер це було скиглення. 

— НЕ ІСНУЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. Є ТІЛЬКИ Я. 

— Припини, — сказала Ізабелл. — Морте, це все якась дурість. Ти тут нікого не вб’єш. Та й Альбертової смерті ти насправді не бажаєш. 

— Тут — ні. Та я можу послати його назад у світ. 

Альберт зблід. 

— Ти не посмієш! 

— Правда? Я можу забрати тебе туди і там лишити. Гадаю, часу тобі відписано небагато, правда ж? ПРАВДА Ж? 

— Не говори так, — промовив Альберт, не в змозі дивитися Мортові в очі. — Ти звучиш як господар, коли так говориш. 

— Я можу бути набагато гіршим за твого господаря, — сказав Морт спокійно. — Ізабелл, принеси Альбертову книгу, будь ласкава. 

— Морте, я справді вважаю, що ти… 

— МЕНІ ПОВТОРИТИ? 

Вона побіліла й вибігла геть. 

Альберт примружився на Морта вздовж клинка та криво й невесело всміхнувся. 

— Ти це вічно контролювати не зможеш. 

— Я й не хочу. Контролюватиму стільки, скільки треба. 

— Ти зараз вразливий, розумієш? Що довше господаря немає, то сильніше ти стаєш схожим на нього. Та тобі від цього буде тільки гірше, бо ти пам’ятатимеш, як був людиною і… 

— А ти сам? — огризнувся Морт. — Ти щось пам’ятаєш про те, як був людиною? Якби ти повернувся туди, скільки би ще прожив? 

— Дев’яносто один день, три години і п’ять хвилин, — відкарбував Альберт. — Я знав, що він на мене полює, розумієш? Та тут я в безпеці, а він не такий уже поганий господар. Іноді я замислююся, як би він без мене впорався. 

— Так, у царстві Смерті ніхто не вмирає. І як тобі тут, подобається? 

— Мені понад дві тисячі років, це справді так. Я живу довше, ніж будь-хто з людей. 

Морт похитав головою. 

— Ти не живеш. Ти просто відтягуєш кінець. Тут насправді ніхто не живе. Час тут просто омана. Він несправжній. Нічого не змінюється. Я б радше помер і подивився, що далі, аніж вічність був тут. 

Альберт задумано почухав ніс. 

— Ну так, ти б міг, — погодився він. — Та я був чарівником, щоби ти розумів. І то непоганим. Вони мені навіть пам’ятник поставили, коли хочеш знати. Та коли ти чарівник, то швидко встигаєш нажити собі ворогів, які… які чекатимуть тебе на Тому Боці, — він шморгнув. — І не в усіх них по дві ноги. В деяких взагалі ніг нема. Чи облич. Смерть мене не лякає. Мене лякає те, що після неї. 

— Тоді допоможи мені. 

— А мені що з того? 

— Колись тобі знадобляться друзі на Тому Боці, — сказав Морт. Він кілька секунд подумав і додав: — На твоєму місці я би про душу свою подбав, трохи відполірував би про всяк випадок. Тим, хто чекає на тебе Там, вона тоді не так смакуватиме. 

Альберт здригнувся й заплющив очі. 

— Ти не уявляєш про те, про що говориш, — сказав він, вклавши в твердження більше почуттів, ніж граматики. — Інакше б ти так не казав. Чого ти хочеш від мене? 

Морт пояснив. 

Альберт хихикнув. 

— І все? Просто змінити Дійсність? Так не можна. Не існує вже в світі такої могутньої магії. Великі Заклинання, можливо, впоралися б. Та ніщо більше. Тому буде як є, а ти роби собі що хочеш, щасти тобі. 

Повернулася трохи задихана Ізабелл із останнім томом Альбертового життя. Альберт знову шморгнув. Морт, мов заворожений, дивився на краплю, що вічно висіла на кінчику Альбертового носа. Вона от‑от мала б зірватися, якби не брак сміливості. Точно як сам Альберт, подумав Морт. 

— Ви мені тією книжкою нічого не зробите, — втомлено сказав старий чаклун. 

— А ми й не збиралися. Та щось мені підказує, що стати могутнім чарівником, завжди говорячи правду, навряд чи можливо. Ізабелл, читай, що