Террі Пратчетт - Морт

звернення Верховного жерця до богів і жорстко його відредагував, тож боги будуть м’яко кажучи не в захваті, коли про це дізнаються. 

Церемонію помазання священними оліями скоротили до двох мазків за вухами. Скейтборди на Диску на той час іще не винайшли, а коли б винайшли, то пересування Келі килимом між рядів було би неконституційно швидким. Та всього цього не було досить. Гостроріз нервував. 

— Гадаю, що, мабуть, ні. Воно надто близько. 

Він бачив у дзеркалі її розгніване обличчя. 

— Наскільки близько? 

— Е-е. Дуже. 

— Хочеш сказати, що воно надійде під час церемонії? 

— Е-е. Швидше навіть… Навіть до її початку, — нервово відповів Гостроріз. Чути було тільки стукіт Келіних пальців по столику. Гостроріз намагався вгадати, що буде далі — істерика чи, може, вона розіб’є дзеркало. Натомість Келі сказала: 

— Звідки ти знаєш? 

Він зважив, чи досить буде сказати щось на кшталт «я чарівник, ми про таке багато знаємо», та вирішив не ризикувати. Минулого разу, коли він так казав, вона погрожувала йому сокирою. 

— Я розпитав одного з вартових про той шинок, де був Морт. Тоді я розрахував приблизну відстань. Морт казав, воно сунеться зі швидкістю повільної ходи, і я припустив, що ходить він… 

— Отак просто? Жодної магії? 

— Тільки здоровий глузд. Він значно надійніший, коли загадувати на майбутнє. 

Вона поплескала його по руці. 

— Бідолашний старенький Гостроріз. 

— Мені всього лише двадцять, моя пані. 

Вона підвелася й вийшла в гардеробну. Коли ви принцеса, то дуже швидко вчитеся почуватися старшою за всіх, хто має нижчий статус. 

— Так, мабуть, мають існувати юні чарівники, — кинула вона через плече. — Просто люди завжди вважають вас старими. Цікаво, чому так. 

— Покликання накладає такі обмеження, моя пані, — сказав Гостроріз, закотивши очі, — він чув шурхіт шовку. 

— А що тебе змусило стати чарівником? — її голос було ледь чути, ніби вона говорила крізь щось. 

— Це робота в приміщенні, не треба тягати важкого, — відповів Гостроріз. — І, мабуть, я прагнув дізнатися, як влаштований світ. 

— І як, дізнався? 

— Ні. — Гостроріз не дуже вмів вести світські бесіди, а коли б умів, то не розслабився би аж настільки, щоби запитати. — А що вас спонукало стати принцесою? 

Запала виразна мовчанка, а тоді Келі відповіла. 

— Це, знаєш, вирішили за мене. 

— Даруйте, я… 

— Бути королівською особою — це в нас така родинна традиція. Мабуть, із магією те саме. Твій батько, певно, теж був чарівником. 

Гостроріз промовив крізь зуби. 

— Ні. Де там. Аж ніяк. 

Він знав, що буде далі, так само напевне, як і те, що ввечері зайде сонце. Тоном, в якому чулися здивування й захват, принцеса запитала: 

— Справді? А це правда, що чарівникам не можна… 

— Ну, коли все інше ми обговорили, я піду, — гучно сказав Гостроріз. — Якщо знадоблюся — йдіть на звук вибухів. Я… Ох-х-х-х! 

Келі вийшла з гардеробної. Тут треба зазначити, що жіноче вбрання не було предметом зацікавлення для Гостроріза, і насправді в його думках про жінок місця для одягу зазвичай не лишалося, та від побаченого в ту мить йому перехопило подих. Той, хто шив цю сукню, не вмів спинитися вчасно. Там було і мереживо на шовку, й краї, оздоблені чорним шовковистим хутром, і перли всюди, де тільки була для них місцинка, і накрохмалені рукави «ліхтариком», і срібна філігрань, і знову-таки шовк. Насправді дивовижно, скільки всього можна зробити з невеликої кількості металу, кількох десятків роздратованих молюсків, одного-двох мертвих гризунів і неймовірної довжини нитки, витягнутої з комашиної гузки. Сукню ту треба було радше населяти, а не носити. І якщо ті волани подолу не котилися на коліщатках, тоді Келі була сильнішою, ніж він вважав. 

 — Що скажеш? — запитала вона, повільно обертаючись. — Її вдягали моя мати, і моя бабуся, і моя прабабуся. 

— Невже всі одразу? — уточнив Гостроріз. Він був цілком готовий у це повірити. Як вона це вдягнула? Мабуть, там позаду є якісь дверцята. 

— Це родинний спадок. Корсаж оздоблений діамантами. 

— А де тут корсаж? 

— Оце. 

Гостроріз здригнувся. 

— Вражає. Дуже, — сказав він, коли відчув, що здатен вимовляти слова. — А вам не здається, що воно трохи не за віком, надто зріле? 

— Так і належить королеві. 

— Звісно, та воно не завадить швидко йти? 

— Я бігти наміру не маю. Треба триматися гідно. — І знову рисунок її щелепи збурив спогади про її предків — аж до того стопрадіда-завойовника, який надавав перевагу повсякчасному швидкому пересуванню й знав про гідність рівно стільки, скільки можна було донести на вістрі бойового списа. 

Гостроріз розвів руки. 

— Гаразд. Нехай так. Усі ми робимо що можемо. Сподіваюся, Мортові щось корисне теж спало на думку. 

— Немає до привидів довіри, — завважила Келі. — Він крізь стіни ходить! 

— Про це я багато думав, — сказав Гостроріз. — Загадкова здатність, чи не так? Він може проходити крізь речі лише тоді, коли не помічає цього. Це, мабуть, якась фахова хвороба. 

 — Що? 

— Вчора я був майже в цьому переконаний. Він стає справжнім. 

— Але всі ми справжні! Принаймні, ти і, мабуть, я. 

— Але він стає ще справжнішим. Гранично справжнім. Майже таким же справжнім, як Смерть, а куди вже справжніше. Мало що може бути справжнішим за нього. 

— Точно? — підозріливо перепитав Альберт. 

— Звісно, — сказала Ізабелл. — Робіть самі, якщо хочете. 

Альберт знов перевів погляд на ґросбух, і його обличчя перетворилося на живу ілюстрацію невпевненості. 

— Ну, на вигляд вони правильні, — визнав він без ентузіазму і переписав два імені на клаптик паперу. — Так чи інакше, є лиш один спосіб перевірити. 

Він відчинив верхню шухляду Смертиного стола й витягнув звідти велике залізне кільце. На ньому був тільки один ключ. 

— ЩО ТЕПЕР? — запитав Морт. 

— Треба взяти життєлічильники, — сказав Альберт. — Ти маєш піти зі мною. 

— Морте! — прошепотіла Ізабелл. 

— Що? 

— От щойно ти сказав… — вона раптом замовкла, а потім додала: — Нічого. Просто прозвучало… дивно. 

— Я ж тільки перепитав, що далі. 

— Так, але… Та ну його, забудь. 

Альберт прошурхотів повз них і тихенько почимчикував у коридор, мов двоногий павук. Підступив до дверей, які завжди були замкнені. Ключ підійшов. Двері розчахнулися. 

Ані скрипу, тільки виразніша тиша. 

І ревіння піску. 

Морт та Ізабелл стояли на порозі, мов прибиті, а Альберт тим часом крокував між стелажів із клепсидрами. Піщаний шум не просто потрапляв у тіло крізь вуха, він заходив крізь ноги, крізь стінки черепа, заповнював голову, аж доки мозок не захлинався і не міг більше думати ні про що, крім сірого шуму, гудіння, шипіння, звуку життів, що їх проживали тут і зараз. Життів, що збігали до невідворотного завершення. 

Вони ошелешено роззиралися серед нескінченних рядів життєлічильників, де кожен вирізнявся з-поміж інших, кожен мав ім’я. Світло від смолоскипів, закріплених на стінах, розсипалося іскрами по скляних боках клепсидр, і кожна з них сяяла, ніби зірка. Стіни в глибині кімнати губилися в іскристих туманностях. 

Морт відчув, як Ізабелл стискає його руку. Коли вона заговорила, то голос її звучав напружено. 

— Морте, деякі з них такі крихітні! 

— БАЧУ. 

Вона послабила хват — дуже обережно й повільно, ніби щойно примостила останнього туза на верхівку карткового будиночка й тепер боязко відпускала його, намагаючись не завалити будівлю. 

— Повтори, будь ласка, — тихо сказала вона.