Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

— Знаєш, синку, мабуть, я вчуся довіряти.

— Як це?

— Просто… Як тобі це пояснити? Вірю… життю.

***

Коли в селі почали вихоплювати людей — по одному, по двоє, горбівці ще нічого не розуміли. Тим паче, що забирали всіх швидко, без пояснень. Когось — на вулиці, когось — прямісінько з хат, когось «доленька» наздогнала за лагодженням підводи в другій бригаді. Очевидних та зрозумілих критеріїв для відбору не було, тож, швидше за все, селян хапали всіх підряд, хто потрапляв на очі, а потім зганяли докупи, грубо штовхаючи дулом автомата в спини, мов скотину. Вулицями то там, то там здіймався наляканий жіночий зойк або ж дитячий плач, проте ніхто на те не зважав — людей нервово підштовхували, аби лише рухалися швидше. Найдивніше, що забирали дорослих мужчин уперемішку з підлітками. Чоловіки, більшість із яких не мобілізували за станом здоров’я, через хронічні хвороби, понуро переставляли ноги, перезираючись між собою, не в силі збагнути, навіщо забирають дітей.

Бо хіба не діти? Худорляві хлопці, яким ледве ви­повнилося п’ятнадцять, тільки й того, що зріст мов у дорослих. Вигнало хлопчаків догори, але життя ж іще не бачили, розуму не набули — куди їх ведуть з усіма? Нащо? Михайло та Олексій ловили дрижаки всім тілом, коли котрийсь із наглядачів грубо штурляв холодним металом межи плечі, підганяючи в напрямку німецької комендатури. Від страху ноги робилися ватними, коліна дрібно тремтіли, а дорога увижалася нереальною, ніби все це відбувалося не насправді, не з ними. Тим паче, що до комендатури відстань неухильно зменшувалася і зрештою лишилося якихось кілька десятків метрів. Адміністративною будівлею нової влади став добротний будинок Демида Назарового. Обійстя обрали, мабуть, ще й тому, що дім стояв поряд з колишньою церквою, яка згодом слугувала як клуб, а нині перетворилася на пастку. Полонених радянських солдатів, число яких поступово збільшувалося, утримували тут декілька діб, сюди ж зараз гнали селян, не даючи зупинитися. Офіцер здаля голосно рахував:

— Айн, цвай, драй…

Хлопцям чомусь увижалося, що то їхні серця стільки разів у п’ятках перевертаються, аж раптом батько рвучко смикнув Олексія за рукав.

— Хлопці, тікайте. Чуєте? Раз голови рахують, доб­ра не ждіть. Хутчіш. Мишку, бігом, поки сюди не дивиться…

Огрядний комендант тримав у руках папірець і надривно верещав, аж жили на шиї здувалися. Певно, того вимагали обставини, як-не-як читав наказ про взяття заручників. До села Горбів, що на Чернігівщині, де сталося нагле вбивство двох німецьких військових, ось-ось мав прибути каральний загін. У разі, якщо люди добровільно не видадуть убивцю чи вбивць, першими розстріляють заручників, потім каратимуть… усіх непокірних.

— Пш… Гайда…

Хлопці щодуху ринули на узбіччя й сторчма полетіли у придорожню куряву, не помічаючи, як судомно хапають землю ніздрями. Ще ніколи трава так не різала ніг, обпікаючи тіло крізь нехитру одежину. У вухах шуміло й страшно гупало, а втікачам здавалося, що цей свист чується скрізь, тому їх от-от знайдуть і схоплять. Так-сяк відхекавшись, утікачі повитягували шиї і сторожко зиркнули на подвір’я комендатури. Заручників уже порахували, відтак, виявивши «нестачу», голосно ґелґотіли, розмахуючи зброєю. Олексій, як не мружив очі (коли лякався, робив це несвідомо), а таки розгледів, як батька щосили вдарили прикладом автомата в лице: з носа одразу ж бризнула кров, розбита губа почала набухати. Але ніхто не проронив ні звуку, горбівці приречено мовчали, потупивши очі в землю. Від безвиході наглядачі ще якийсь час демонстративно ляскали зброєю, а потім заходилися щось кричати до перекладача, якого привезли із собою аж із Чернігова. Довгоногий вусань у картузі миттю почав бігати від одного горбівця до другого, наче хотів слова вкласти прямісінько до вух:

— Де? Вас було двадцятеро, чуєте? Двадцятеро.

Трохи віддаля, вирізняючись з-поміж решти військових, стояв німецький офіцер. Світлоокий чоловік з такою ж світлою шкірою та волоссям сторожко вдивлявся в гурт чоловіків, що всі як один опустили голови. На вулиці раз по раз почали з’являтися ситцеві жіночі хустки. До комендатури, зачувши страшну вість, збігалися матері, дружини, сестри. Хлопці бачили, як майже одночасно прибігли їхні матері, а побачивши серед заручників своїх чоловіків, злякано зойкнули. Ось прискочила тітка Мотя, мати Івана, й, уздрівши поміж заручників свого сина, який ледве-ледве тримався на ногах, заверещала так голосно, наче її хто живцем різав, а він уже в труні лежав. Підбігла, сердешна, і коменданту на пальцях дванадцять років показує: то дві долоні покаже, то два пальці. А ті тремтять, трусяться, мов у пропасниці. Син хоч і рослий, а дитина. Він у них довгожданий, ніхто вже не ждав і не сподівався на диво, відтак як родився — небо до ніг Івана стелили, бавили, тішили, усе найкраще дбали. Осьде і зараз у костюмі вельветовому синок, доброт­ному, а через костюм той триклятий хлопця ледве до смерті не забили, допитуючись, чи батько, бува, не комуніст. Бо звідкіля така одежина? Скільки, сердешна, не показувала синочкові літа й зими, як не старалася, хоч би один зрозумів. Стрепенулась, обвела очима зграю в сірих шинелях і перекладачу до ніг геп, плаче, бідна, голосить, проситься:

— Господи праведний, відпустіть! Помилуйте! Він же дитина. Дванадцять років! Перекажіть, що дванадцять.

Вусань смикається, бурмоче щось німецькою, словами давиться, а офіцер ніби й не чує, навпаки, тільки-тільки головою в бік хлопця повів, як солдат, що найближче стояв, прикладом його в живіт так, що хлопчина навпіл зігнувся.

Тим часом поміж німецького складу почався рух: з гурту заручників навмання одного за одним почали виштовхувати чоловіків. Кого прийшлося чи вже кому судилося. Нарахувавши десять, їх вишикували живою вервечкою. Хлопці як побачили в тому ряду кожен свого батька, наче земля гойднулася і задвигтіла під ними — це ж, видно, розстрілювати будуть. Через них розстріляють, бо ж утекли… Точно. Кричать он, штовхаючи смертників у напрямку Чернігівського шляху: там, видно, каратимуть…

— Ти чув? Брюховиця.

— Біля озера, чи що? — шепотіли підлітки, сторожко ховаючись за тинами. Увібравши голови в плечі, зігнув­шись, перебігали городами й назирці просувалися за людськими силуетами, що віддаля здавалися рухомими ляльками, котрі з якогось дива важко переставляють ноги.

— Треба було до Францівни бігти. Чого ж ми до Францівни не побігли? — гаряче зітхав Олексій, безпо­мічно стискаючи руки в кулаки, а Мишко приречено схлипував. — Тепер уже всьо, не успієм. Онде озеро.

Вода в Брюховиці того вересневого дня чистою здавалася, немов сльоза, аж іскрилася промінням і небом, жебоніла про щось своє прибережному очерету, не здогадуючись, що скоро кров’ю людською забарвиться. Хлопці першими прибігли і, розполохавши сон­них жаб, попадали горілиць у комишах, відхекуючись. Дихати б зараз, а воно не дихається, так страшно. Ноги-руки німіють, наче не їхні, серця колотяться, мов дурні. Невже й справді зараз стріляти будуть? Батьків убиватимуть? Ні, краще б вони осталися, краще б з усіма були. Онде йдуть, зовсім трохи лишилося. Скільки тих метрів… життя?

— Ти молиться вмієш? — раптом спитав Михайло, хоч язик і не слухався його, наче задерев’янів.

— Нє… У школі ж казали, Бога нема… — злякано цокотів зубами Льошка.

Михась сіпнувся і чогось затрусився