Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

Фаня слухає і наче не чує. Світ хитким зробився, хитким-хитким, наче місточок. Упадеш сторчака чи лишишся — усе одно не втриматися. Усе, не буде вже вороття назад. Шикнула до дітей на печі, змусивши заховатися в найвіддаленішому кутку, перехрестила малого Михасика, що саме заснув у ліжечку. Обернулася до Палажки й обсмикнула її плач коротким:

— Ходім. Будемо бігти, дорогою до моєї Фані заскоч, щоб малих пригледіла, — і прошепотіла ледве чутно: — Як будуть питати, австрійка я. Чуєш?

Палажка давилася схлипуванням, ошелешено кліпаючи.

— Так… А хто ж? — питалася і вже починала усвідомлювати, чим насправді ризикує подруга, зовні чимось схожа на… Аж язик прикусила налякано. Натомість Фаня перехрестилася до Біблії, що на столі саме розгорнутою лежала, і самими вустами промовила:

— Аби не єврейка… Бо тоді зразу смерть. Ходімо.

Австрійська піддана Франциска Францівна Цайтлер, за чоловіком — Пономаренко, бігла горбівською вулицею назустріч біді, не озираючись і не питаючи, чи поможе. Плач та крик людський стояв такий, що чувся здалеку. Певно, горе й наосліп до двору привело б, та тільки ноги самі знали, куди несуть. Не раз і не два приходила Фаня до привітної молодички Ганнусі, яку взяв за дружину двоюрідний брат Захара, Андрій. Сам хоч і гострий був на язик, упертий, затятий, а жінку вибрав тихішу за літо, лагідну, приязну, добру. Двоє діток родила, одне одного менше. Як уже жили, чи мирилися — хто те знає, але Фаня чомусь завжди жалувала Ганну, мов за рідну дитину вболіваючи.

А побачивши біля хати, яку наче кільцем живим оточили, не впізнала сердешну. Як вона голосила, як кричала, як руки заломлювала над Андрійком своїм, що чорніший від землі лежав, уже й не стогнав навіть. Діт­ки маму обхопили рученятами, верещать, аж заходяться, бояться, що відірвуть від неї, заберуть. Горбівські баби схлипують, просять, щоб хоч одежину яку з хати винесли, перш ніж вогонь усе зжере. Таки ж осінь, дітки дрібні, Ганна — сирота. Як же їм, бідолашним, у холоди та морози вижити? Хата згорить з усім, онде клуби чорного диму рояться, небо облизуючи: чи солоне від сліз, чи, може, солодке? Правда, катам у формі хоч би м’яз який сіпнувся на лицях, ґелґочуть своє, зброєю ляскають, людей відганяючи. Ні словечка не розуміють, каторжні. Ганна, Фаню увидівши, мов підкошена, в ноги упала, коліна обхопила, бідолашна, плаче, проситься:

— Тітонько, рідна моя, хороша, рятуйте! Спасіть!

Дітки й собі упізнали, біжать, ноженята запліта­ються, вони падають, піднімаються і знов чіпляються.

— Поможіть!

Страх… Кажуть, він робить з людиною дві речі: або поневолює, або вивищує на таку висоту, до якої дорівнятися віку не вистачить, скільки б потім не жив. Найдивніше, що відмінність між цими двома страхами на перший погляд украй незначна. Уся суть у тому, за кого боїшся більше. Франциска Францівна Цайтлер, за чоловіком — Пономаренко, таки ступила крок до німецького офіцера. Плечі розправила, спину виструнчила й уперше за довгі-довгі роки життя в Україні звернулася рідною мовою до такого ж ­чужинця, як і сама.

Що далі було — про те люди одне одному хіба пошепки переповідали, більшого горя остерігаючись.

— Господи, хоч одяг теплий, взуття діткам винесла… Сусіди помогли постіль витягнути… Кажуть, тітка, мамкина сестра, прийме Ганну зимувати… А Андрій… не жилець… не сьогодні-завтра умре, біди накоївши.

Біда й справді вже чатувала, росла й близилась, кільцем смертоносним довкола Горбова замикаючись.

***

Щоб відчути, що таке світло, людині потрібно пізнати темряву. Осягнути життя неможливо без усвідомлення власної тлінності. Розповідаючи історію далекого минулого, Жанна дедалі частіше відкривала папку на робочому столі, знаходила потрібну світлину й довго-довго дивилася в очі навпроти. У такі хвилини австрійка з українською долею була живіша, ніж будь-хто. Уже літня за тодішніми мірками, сорокап’ятирічна горбівська жінка зі своїми страхами, печалями, радощами, сподіваннями — крихітним усталеним світом, який знищили вмент, лишивши серед мороку невідомості, незнання, нерозуміння.

— Що ти тоді відчувала? За пів кроку до… Мовчиш…

Може, і мовчала — очима, проте в погляді крізь час життєдайно хлюпало тепло. І, як не дивно, відповіді з минулого поволі, мов негатив велетенської фотографії, проявлялись у теперішньому. Допомагали чути, бачити й відчувати інакше. У Жанні неначе перемкнули щось важливе, ніби вбудований внутрішній радіоприймач перелаштували на хвилю власного голосу. Що він їй говорив — до пуття поки не розуміла, просто слухала. І вперше за тридцять вісім років раптом по-справжньому розгледіла, як прокидається… життя.

Воно було тут скрізь і всюди. Від перших несміливих порухів, коли довкола, мов немічні старенькі, долежують своє спресовані кучугури, й аж до дзюркотіння талої води на узбіччях, уздовж облисілих тротуарів, у саду. Однак найбільше «весни» чомусь збиралося на старенькій клумбі біля хвіртки. Жінка не уявляла, які рослини там можуть бути, однак щоранку, провівши дітей і чоловіка, швиденько поспішала до секретного місця сили, підтримуючи круглий живіт, присідала навпочіпки й прискіпливо обдивлялася кожен сантиметр землі в надії помітити новий паросточок, ніжний пагін або ж стрілочку нарциса. Здавалось, у такі хвилини споглядає не що інше, як таїнство народження. Коли ж попід сіткою старенької огорожі кліпнули блакиттю перші крокуси, її радості не було меж — такій простій, доступній і не знаній досі.

— Доброго ранку! А ходімте — я вам свої покажу. Дайте вже вредній старій похвастатися, — кликала до себе Ніна Павлівна, водила чепурним подвір’ям, ділилася секретами садівництва й раз по раз усміхалася кутиками старечих вуст так, ніби бачила щось потаємне не лише на клумбі.

— Жанночко, я прикопаю ось цей пагін троянди. Якщо красуня пустить корінь, ви посадіть у себе, зробіть мені приємність. Це така пам’ять, от повірте. Скільки не мине часу, а ви будете знати, що цю британку посадили в рік народження дитинки.

Тижні вагітності й справді швидко збігали, додаючи кілограмів «щастя». Живіт помітно округлився, збільшився настільки, що, коли маля крутилося всередині, ставав схожим на велетенське рухоме яйце. Принаймні Варя саме так його називала.

— Мам, а наше малятко скоро з’явиться? Скоро? Он як виріс. Вань, глянь, наче яйце.

Ванько лиш пирхав сміхом:

— Еге, кіндер.

— А чого ти смієшся? Бачиш, як штовхається, бачиш?

— Бачу.

Жанна спостерігала за хапливими поглядами сина, усміхаючись. Типовий підліток, він соромився проявляти свої почуття відкрито, вважаючи це ознакою слабкості, однак коли нікого не було поряд, міг непомітно підійти й зачудовано роздивлявся порухи та поштовхи маляти. А вчора Жанна ніби ненароком запропонувала:

— Синку, хочеш послухати? Дай руку. Ось так.

Заскочений зненацька, Ванько не встиг зреагувати звичним чином і кілька хвилин заворожено дослухався до поштовхів під пальцями.

— Ого, а хто там, мам? Дівчинка чи хлопчик?

— Не знаю.

— Мам… — і, зосередившись, спитав: — А ти боїшся?

Кілька місяців тому вона однозначно відповіла б, що так, а зараз дивилася на сина й розуміла: буря, що шматувала її весь цей час, змаліла і стишилася, поступившись місцем дивному спокою. Незбагненний, він, здавалося, не мав під собою ґрунту,