Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

На Гемпстед-роуд довелося зупинитися і перечекати довгий потік автівок. Незважаючи на світло ліхтарів і блиск вітрин ювелірних крамниць, навіть тут атмосфера була доволі похмурою. Крижаний вітер пробирав до кісток. Зненацька порив зловісного вітру, високі тополі гнуться додолу... Вірш майже готовий, бракує тільки кількох рядків. Він знову повернувся подумки в ті вранішні години, коли вони з Розмарі блукали самотніми стежками і насолоджувалися тишею і свободою. І на душі було так спокійно! Звісно, річ була в грошах. Усе через те, що тоді ще в його кишені брязкотіли грошики. Сім бобів і одинадцять пенсів дали йому змогу вирватися з-під влади бога грошей і втекти у хащі Астарти. Та недовго музика грала. Гроші зникають, а разом з ними і твоя свобода. Залишається змиритися і обрізати плоть свою. Ще й не можна скаржитися, і повсякчас доводиться підлаштовуватися.

У наступному потоці машин його увагу привернув довгий, розкішний лімузин, що виблискував сріблом. Який красень — певно, на тисячу гіней потягне, подумав він. За кермом — напружений шофер з кам’яним виразом обличчя, затягнутий у форму; в салоні весело сміються і курять дві елегантні пари юнаків з красунями. Він кинув оком на їхні рожеві порцелянові личка, немов підсвічені м’яким світлом статків.

Нарешті Гордонові вдалося перейти дорогу. Сьогодні він залишиться без вечері. На щастя, гасу вистачить, щоб нагріти води для чаю. Він уявив своє подальше життя: щовечора та сама картина — самотня кімната, холодне ліжко і вірш, якого йому, здається, не судилося дописати. Він зайшов у глухий кут — він не закінчить «Принад Лондону», не одружиться з Розмарі, і ніколи в його житті не буде ладу. Так і буде плисти за течією й потроху тонути, як і всі в його родині, тільки закінчить гірше — дістанеться до самого дна. Це був його свідомий вибір — оголосити війну грошам і матеріальним цінностям. Або служи грошам, або йди на дно. Іншого шляху немає.

Відлунням під ногами задрижала підземка. Перед очима постала картина лондонського життя, життя всього західного світу: мільйони рабів, що метушаться біля трону свого господаря — бога грошей. Зорані поля, доки, шахтарі, які не розгинають спини з ранку до вечора, обливаючись потом, клерки, що поспішають на службу з восьмої до п’ятої, тремтячи від страху перед керівництвом. Навіть у ліжку зі своїми дружинами вони тремтять від страху. Але від страху перед чим? Перед володарями світу — вищим класом, стадом молодих рум’яних кроликів у дорогих автівках, маклерів-брокерів, які захоплюються гольфом, солідних адвокатів і стиляг-денді, банкірів, газетярів, письменників бозна-якої статі, жінок-авіаторів, акторів, поетів і бандитів з Чикаго.

Пройшовши ще п’ятдесят ярдів, Гордон зупинився — у голові народилася рима для останніх рядків. Дорогою додому він шепотів:

Зненацька порив зловісного вітру,

Лихого, того, що зміта все довкола.

Дими оповили осінню палітру,

Високі тополі гнуться додолу.

Вітер шматує рекламні афіші,

Трамваї довкола гуркочуть, цокочуть.

Натовпи клерків в метро, як ті миші,

Чого вони прагнуть, чого вони хочуть?

Губи шепочуть: «Зима вже на носі,

Якось протриматись все ж таки мушу!»

Морози підкрались, глибока осінь,

Крижаним списом пронизує душу...

Все водночас звалилось на мене:

Ціни, робота, оренда квартири.

Так закрутило життя навіжене,

Що вибратись годі мені з цього виру.

Блукав безтурботно гаями Астарти,

Та літо минає — не зупинити.

Сіверко лютий не дає спати,

Знову до боса треба проситись.

Всі ми є діти грошей і Бога,

Чекаєм від нього тепла і притулку.

Так, він зігріє, коли вам знемога,

Відтак обдере вас як оту липку.

Дивиться, заздрить — стежить за нами,

В душі влізає нам, у наші мрії.

Нас одягає, вабить словами

Про нашу долю, про наші надії.

Злегка, знічев’я він гнів наш остудить,

А мріям нашим підітне крила,

Дарунками вас обкладе і підкупить,

І вибратись вам уже буде несила.

Звагу солдата скує ланцюгами,

Думку поета він змусить мовчати,

Синього неба не стане над вами,

А між коханими виростуть ґрати.

8

Щойно годинник пробив першу, Гордон розчахнув двері крамниці й кинувся до відділення Вестмінстерського банку, що в кінці вулиці.

Він притримував піджак, притискаючи його правою рукою до грудей. Там, у внутрішній кишені, лежало дещо просто фантастичне — блакитний конверт з американською маркою, а в ньому чек на п’ятдесят доларів, чек на ім’я Гордона Комстока! Він сприймав конверт шкірою, йому здавалося, що той гарячий, мов жар. Увесь ранок Гордон відчував його у себе біля грудей і витягав що десять хвилин, аби вкотре подивитися на чек. Зрештою, чеки — річ підступна; якась дрібна помилка з підписом чи датою, і все — тобі не бачити грошей. І взагалі, ще й загубитися може, навіть зникнути, як золото з Ельдорадо.

Чек прийшов з «Каліфорнійської панорами» — американського часопису, куди він кілька місяців тому майже випадково надіслав свого вірша. Він давно про це забув, аж тут зранку такий лист! Жодна редакція в Англії ніколи так не напише — «ми були приємно вражені вашою роботою», і «зробимо все можливе» для того, щоб опублікувати його у наступному номері, і що вони «з радістю розглянули б» решту моїх творів («з радістю розглянули б»? «оце так-так, хлопче!» — сказав би Флексман). Гордон просто повірити не міг у те, що 1934 року знайшовся той, хто ладний заплатити за вірш півсотні доларів. Та ось перед ним чек, який виглядає доволі реалістично.

Гордонові кортіло якнайшвидше отримати ці гроші (зрештою, могло статись і таке, що банк відмовиться приймати чек). Перед очима вже вимальовувалися дивовижні картини: усмішки дівчат, пляшки дорогого вина, кухлі пива, новий костюм, пальто з ломбарду, вікенди з Розмарі у Брайтоні, новенька купюра у п’ять фунтів, яку він вручає Джулії. Передовсім — повернути борг сестрі, звісно ж. Він одразу згадав про неї, щойно побачив чек. Половину грошей треба було віддати їй. Скільки ж він «напозичав» у неї за всі ці роки! Увесь ранок ця думка ятрила йому душу. Гордон міг на пів години забути про неї, відволіктися на мрії про те,