Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

— Вони не стежать тут? Ти не брехав?

- Ні. І знаєш, ось що… Вони нас не розрізняють. Навіть хлопчаків із дівчатами плутають. Абияк розбираються по зростанню ... Ну, можуть тебе від Кріса відрізнити. А з Меломаном чи Толиком запросто сплутають. Вони, мабуть, не люди зовсім. Павуки, або жаби.

Мене пересмикнуло. Між лопатками крижаною змійкою проповз страх. У спину ніби дивився важкий, холодний, лякаючий погляд. Жабій чи павучий…

— Ігорку, тобі не страшно тут?

Він довго мовчав. Потім тихо відповів:

- Дуже. Вночі... Вони мені не пробачать, я знаю.

— Мальку… Може я поговорю з хлопцями?

- Ні! Я ж просив!

Я намацав товсту сталеву смугу засуву. І прибрав руку.

- Добре. Я зрозумів, що ти сам собі не віриш.

- Так. — Ігорьок повільно витяг долоню зі щілини. І невпевнено промовив: — Дімо, я одразу не сказав… Не подумав, що це важливо. Вони завжди просили розповідати, хто і з ким товаришує. Особливо якщо хлопчик з дівчиськом. Їм це дуже цікаво, не знаю, чому… Вони й тобою зацікавилися, бо ти з Інгою товаришуєш. А надто вони хотіли знати, коли і хто ризикував через інших. Вони питали, чому хлопці через мене ризикують… Я їм говорю — вони мої друзі. Тоді сказали – поясни, що таке дружба.

- Ти пояснив?

- Ні, не міг.

- Зрозуміло. Тобі замислюватись не хотілося.

Ігорець промовчав.

— Гаразд, спи… — Я зробив крок від дверей. І почув тихий голос Ігорка:

— Я спробую… А ти скажи Крісу, хай не забуває: спостерігачі є на всіх островах. І на тих, з якими ми… ви потоваришували.

Ранок на Тридцять Шостому острові тепер починався з тренувань. Сонце ще не здалося через обрій, а Кріс уже гнав усіх на піщаний берег під стіни замку.

У сірому ранковому сутінку мляві, напівсонні хлопчаки бралися спарингуватися. Поступово темп наростав, глухий стукіт палиць, що стикаються, ставав голосніше. Іноді, дуже рідко, брязкала сталь. Перестарана пара негайно припиняла бій, відходила убік. Небо голубіло, нічна прохолода зникала, сильніше шуміли хвилі, що накотилися на берег. До сніданку можна було встигнути скупатися. А потім на всіх чекали мости — свої та чужі. Мости, що належать островам Конфедерації.

Я тренувався із Меломаном. Це було найзручніше - ми майже зрівнялися по силі і однаково напівсерйозно ставилися до занять. Наші мечі не ставали справжніми жодного разу, не те що у Кріса з Тимуром.

Майже автоматично відбиваючи удари, я поглядав на Кріса. Перед тренуванням я розповів йому про нічну розмову з Ігорком, і тепер мала відбутися реакція. Невідомо лише, яка…

Гарним рухом відбивши удар Тимура, Кріс раптом опустив меч. Нудним голосом сказав:

- Перерва. Хлопці, хто в нас розуміється на техніці?

Знизавши плечима, Меломан підійшов до нього. Слідом вийшов і я.

— Пішли… — Кріс поманив Тома рукою і пішов до замку. Хлопці пішли слідом, і в мене, вкотре вже, з'явилося почуття, що нашого командира неможливо застати зненацька. На будь-яке завдання він має цілий набір рішень, і він коливається лише у виборі кращого.

Ми спустилися до підвалу. Перед дверима довелося затриматися - вони були наглухо зачинені, петлі засуву стягували товстий сталевий дріт. Поодинці її не міг розігнути навіть Кріс. Довелося навалитися вчотирьох, повільно розгинаючи петлі неподатливого металу. Система була простою, але ефективною - якщо на острові і існував ще "спостерігач", проникнути до пристрою він був не в змозі.

У підвальній темряві, що ледве розганялася світлом ліхтаря в руках у Кріса, ми підійшли до