Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Розпитав, чи нема поблизу панків-ляшків (а їх ще вчора всіх перерізали), коня під боки острогами й полетів зі своїми Старим шляхом, ніби на Звенигородку. Минули хутір Боровиків і звернули понад яром на Будище. Оточили нишком той лісочок над озером і почали підкрадатися. Ну, а в лісі — ані душі! Коли гульк — на деревах, неначе груші, сидять пани вродзоні. Позбивали! —А як упоралися із шляхтою, таки ж у тому лісі знайшли льохи потаємні, в яких грошей було повні скрині... Й подалися на Лисянку...

— А чому ж Гупалівщина? — розвів руками котрийсь із дядьків.

Інші дружно зареготали.

— Пани ж, як падали, гупали... — пригладив сиві вуса ДІДУСЬ.

Притихли знову. Та старий не почав нової історії. Озирнувся на темні вікна і попросив:

— Ану погляньте котрийсь, чи не світає...

— Ще й перші півні не кукурікали! — засміявся той самий дядько, що перепитував про Гупалівщину.

Цього разу ніхто й не глянув на нього. Господар вийшов з хати, постояв трохи в дворі, пройшов під вікнами на причілок і повернувся.

— Ні. Темно й тихо...

Дядьки зітхнули і попідводились...

Після водохрещ, коли стояли морозні сонячні дні, прийшов кобзар у село. Він ніколи до цього не бував зимою в Кирилівці. З'являвся завжди разом із жайворонками, ніби також літав на зиму в теплі краї. Оксана перша стріла в селі його, запросила в хату заночувати. Було вже пізно, і старий не відмовився.

— Добрий вечір вам, люди добрі!

— Ласкаво просимо, діду, — пішов йазустріч Оксанин батько, зняв з Перебенді торбу та кобзу, взяв під руку й провів до столу.

Дітлахи тим часом оточили поводиря. Розтерли руки, розкутали, спитали, як звати, і гуртом, немов горобці, шугонули у тепле просо на піч.

Тарас прийшов, як тільки стало темніти. Вже кілька днів не був він у Коваленків, а це неначе хтось узяв його за руку і вивів зі школи на знайому дорогу.

Кобзар якраз узявсь до миски з борщем.

— От спасибі, от спасибі... — сяяв від задоволення. — Знакомитий борщик у вас!.. — Раптом він насторожився й, зупинивши повну ложку на півдорозі, обернувся в той бік, де присів на край ослона Тарас.

— Це ти, Тарасе? — запитав, немов побачив, та не впізнав.

Коваленки перезирнулися: він нюхом чує, чи що?

— Він, він, дідусю! — закивала Оксана, подаючи на піч малому Йвасю-поводиреві пшоняну кашу і кварту теплого молока.

— Ну, що там діється в світі? — запитав господар якомога байдужіше, коли старий наївся й напився.

Кобзар нічого не відповів. Намацав шапку й кобзу, прокашлявсь тихо, перехрестився й подякував за вечерю. Лише потому похмуро буркнув у відповідь:

— Сліпий я, синку, незрячий...

— А ми тут волі ждали, надіялись... — обізвався журно господар.

У хаті зробилось тихо. Навіть діти не вовтузились на печі.

— Спіткнулась воля... — сказав неголосно Перебендя. — Умилась кров'ю та й в кайдани озулася...

У хаті знову зависла тиша. Тільки чути було, як на ставу тріскався лід, ніби хтось мерзлим груддям кидав у домовину...

— Розбили під Ковалівкою... — промовив згодом кобзар. — А інших, їхніх друзів та однодумців, ще десь у грудні, у Петербурзі...

Тарас поглянув на Коваленка. Сусід беззвучно плакав...

...Чию многострадальну душу доведеться йому сьогодні супроводжувати своїм читанням в царство небесне, Тарас не знав до самого вечора. Дяк потинявсь по школі, помугикав грайливу пісеньку, яку можна співати лише на вухо, та й то не кожному, і вклавсь на полику спати. А в Тараса набралось стільки діла, що не мав хвилини забігти хоча б до сусідів і дізнатися, хто помер. Правду кажучи, Тарас не дуже і переймався тим. В його житті недовгім було вже стільки смертей, стільки близьких і рідних відмучилося!..

Рубав гілляччя, доки аж не стемніло. Повносив дрова до хати, знайшов навпомацки псалтир і підступив до хазяїна. Збудить дяка не так-то просто, та ще коли йому не сняться цигани. Тут треба вміння і неабияке.

— Акиш, прокляті! Киш! Киш! — задригав дяк ногами, коли Тарас почав стягати з нього кожуха. — Послухай, ти! Ти, ти, що хвостик скручений бубликом... Не п'яль своїх чортячих баньок! Підлізеш ще — як двину!

І сміх і гріх! Дякові знову сняться чорти. Тарас побіг до печі, знайшов на припічку соломину і встромив у ніздрю грішникові. Дяк запручався, забурмотів прокляття і врешті так чхнув, що сам прокинувся і сів на полику з переляку.

— Бр-р-р! — струснув патлатою головою, немов собака, вилізши з річки. — Це ти? — спитав, уздрівши Тараса. — Да воскреснєт бог і растачаться вразі єго... — почав було молитву, а потім сплюнув і, мов згадавши щось, уп'явсь очима в хлопця: — Що, ранок вже? Пора до утрені?

— Та ні... Ще вечір, — відступив на кілька кроків Тарас.

— То якого ж біса! — аж підскочив дяк від обурення.

— Над ким читати псалтир?

Богорський довго чухав потилицю, кривився, м'явся — не міг згадати усопшої.

— Ну, та... ота... Ну, як же в біса її? Та сама, що й богородиця! Ну, як же ту, непорочну?

— Марія?

— Еге! Еге! — зрадів Богорський і покотився, неначе віз, якого витягли з твані. — Коваленкова мати! Живе отам, край дороги, що на Вільшану. Ну, хата вгрузла в землю і рудий собака, що хапає, навіть не гавкнувши...

Тарас не слухав більше дяка. Вражений, скоріше вийшов із хати.

Це ж, це ж умерла бабуся Оксанина!.. Сухенька, жвава бабця Марія, що так любила слухати, як хтось читає книжку. Псалтир, житія і навіть граматику вона сприймала, як боже слово, і вважала кожного, хто умів хоч трохи читати, напівбогом-напівлюдиною. А найдужче вона любила слухати вірші. Заплющивши очі й затамувавши подих, вона сиділа, мов кам'яна, й лише на висохлім її лиці світилось тихе блаженство...

І ось умерла бабуся, якій було за чим на світі жаліти...

Тарас не йшов до неї, а біг. Не міг змиритися, повірити, що вже її немає.

Зустріла його Оксана. Змарніла вся, заплакана.

— Вона просила, щоб ти псалтир прочитав... — сказала в сінях пошепки.

У хаті було багато людей: Йому дали дорогу, як дякові чи батюшці, зняли свитину й запалили більше свічок, щоб видно було читати. Тарас тремтів від хвилювання й холоду, який, здавалося, пронизав його наскрізь, доки йшов від школи до Коваленчихи. Щоб не впустити псалтиря на долівку, він поклав його біля труни й почав незграбно терти руку об руку. Коли трохи нагрівся та заспокоївся, набравсь хоробрості й зиркнув на бабу Марію. Вона лежала наче жива. Ось-ось, здавалося, розплющить очі, всміхнеться тихо йому і попросить почитати Сковороду. Крадькома Тарас оглянув тих, хто прийшов віддать останню шану бабі Марії і провести в останню путь. Схрестивши вузлуваті руки на животі, стояв Оксанин батько, дививсь на матір й не помічав великих сльозин, що, ніби краплі воску зі свічки, спадали просто йому на руки. Із-за його широкої спини визирала Оксана. Вона вже не плакала, тільки схлипувала та раз по раз витирала червоні очі. З обох сторін завмерли в тихій жалобі близькі й далекі родичі та сусіди.

Спохватившись, Тарас узяв із лави псалтир, повернувся до світла і розкрив на першій сторінці...

Скінчив читати уже при денному світлі. Важко човгаючи натомленими ногами, пройшов до полика, знайшов у купі одягу свою свитину, шапку й, одягнувшись, ступив до дверей. У голові шуміло, стискало скроні, язик у роті ледь повертався. Востаннє глянув на домовину й попрощався з бабунею.

Уже в холодних сінях наздогнала його Оксана. Тицьнула вузлик з грішми, дала під руку теплу паляницю і перев'язаний нитками згорток.

— Тут ремінь, пришви на чоботи... Тобі бабуся Марія оставили...

Лише надворі, коли дихнув в обличчя теплий вітрець, Тарас поволі відтанув. Морозу начебто й не було. Низько стелився дим з коминів і пах так смачно, що наморочилось у голові. Хтось пік гречані млинці... У когось цибуля смажилась... Життя і смерть... І завжди поруч! Згадався страшний той вечір, коли ходили вони з Богорським просити хліба в Тарасівку. Одне, поживши на світі, вмирає, тим часом інше народжується. Недарма ж кажуть, що половина світу плаче, а половина скаче... Ось пішла на той. світ добра людина, а йому і журно, й весело. Жаль бабусі, ще й дуже жаль. А весело тримати в руках добрячі пришви на чоботи! Подумать тільки, ще ж не мав він своїх чобіт. Ходив завжди в чиїхось недоносках...

Приталий сніг сідав пружисто, і кожен крок лишавсь на ньому, мов на папері. Цвірінчали весело горобці, стрибали зграйками на дорозі й раз по раз чистили пір'ячко. Тарас ковзнувсь по стежці, й пташки ураз знялися й перелетіли на кущ бузку, що вже стояв без снігу. Тарас хотів ковзнутись ще, та вчасно стримав себе, бо ледь не випустив хліб. Поправляючи під пахвою запашну паляницю, побачив пса, що йшов слідом за ним по дорозі. Худий, облізлий, з голодним блиском в очах, він спинився за кілька кроків від хліба й завиляв безсило хвостом. Тарас був певен, що пес не бачить його, а тільки хліб, який стирчить з-під пахви.

Поклавши пришви на стежку, відламав від буханця чималий шматок і кинув псові просто під ноги. Собака навіть не відсахнувся. Схопив зубами й лапами і їв, заплющивши очі.

Богорський стрів Тараса в порозі.

— Давай, — простяг він руку до хліба. Нахмурив брови, коли побачив, що хлібина надламана, але простив і вп'явсь зубами в хрустку скоринку.

Тарас віддав дякові хустину з грішми, а згорток з пришвами сховав за спину й ступив назад до дверей.

— Давай! — промовив владно Богорський і схопив Тараса за руку.

— Це пришви, пришви на чоботи! — запручався Тарас. — Мені дали, мені бабуся оставила!

Богорський мовчки розгорнув чистеньку білу шматину, оглянув ремінь і, піднісши вгору тремтячий довгий палець, прорік:

— Блаженни непорочни, в путь ходящії в законє господнєм! — Подумав трохи, почухав спину об дубовий одвірок і додав, ламаючи хліб: — Єсть путь, мнящійся биті прав, послєдняя же єго — ад...

Тарас заплакав мовчки. Скинув свиту, почав розпалювати піч. Ну що ти вдієш з цим патлатим п'яницею!

Тим часом Богорський вкинув останній кусень у рот, одягнув кожуха й, поклавши пришви за пазуху, взявся за шапку. Нараз спинивсь, задумався. На обличчі в нього промайнула тінь якоїсь внутрішньої боротьби, рука немов сама собою потяглась до кишені. Зітхнувши тяжко, дістав хустину з грішми, розв'язав і вийняв мідного п'ятака.

— Візьми на бублики... — простягнув монету Тарасові й потупив очі, засоромившись своєї щедрості й доброти.

Тарас удав, що прислухається, як сичать розталі дрова в печі.