Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Який не є, а все ж учитель, вчився аж в Академії. Не закінчив, правда... Та коли б закінчив, то не був би, звісно, дяком. Десь дали б йому місце батюшки, ще й попівну в придачу. Тепер би славив господа в барвистих ризах та наїдав черево. Хіба ж колись не марив юний попович цим! Гай-гай... Пропало те уповання, розтало, щезло, "яко ісчезаєт дим, яко таєт воск от ліца огня"... І, може, саме тому пустивсь, як кажуть, Богорський берега, запив, зненавидів усе і вся, що прагне знань і тягнеться до науки.

Першим прибіг до школи Тарасів друг Гнат Бондаренко.

— Пугу! Пугу! — гукнув він, склавши долоні трубкою біля рота, коли помітив Тараса, що саме мазав у темних сінях долівку.

Залізняк із Гонтою обнялися, поплескали один одного по плечах і, немов стомившись від радості, посідали на призьбі, яку розмалював учора глеєм Тарас. Гнат поклав торбину на коліна, загадково підморгнув другові й засунув у неї руку. Спершу витяг олівець, потім — кілька шматків цупкого сірого паперу.

— Коли б мені хто-небудь намалював того коня... — показав рукою на вигін поблизу церкви, де щипала спориш булана Кошицева кобила, — то я, як каже дяк, безвозмездно увесь віддав би оцей причандал...

Тарас дивився мовчки на Гната, і руки його самі тяглися до паперу та олівця.

— Тобі, тобі!.. — промовив поспішно Гнат. Хіба ж він міг подумати, що друг отак нестямно зрадіє його дарункові.

— І кобилу, й лоша! — сказав нарешті Тарас, схопивши в руки той дивний скарб.

— А там лошати немає...

— В попа нема, а в нас кобила буде з лошам!

Узяв у Гната з торби велику книжку, поклав на неї аркуш.

Грифель торкнувсь паперу і залітав по ньому, немов рукою хлопця водив всевишній, який в таких ділах, напевне, знався, коли зумів створити стільки всякої всячини на землі. Кобила ніби перебігала з вигону на папір.

Тарас поставив руба книжку разом з папером, витягнув руку, примружив очі і, схиливши голову на лівий бік, вдивлявся довго в малюнок... Торкнувся швидко конячих вух олівцем і всміхнувся до Гната.

— Ти диви! — зачудовано вигукнув Гнат. — Як жива! Того гляди — заірже...

— Тепер — лоша...

— А потім ще — москаля! З рушницею та шаблюкою... Чи, Мамая з бандурою...

Тарас уже того не чув. Отямився лише тоді, як на папір упала зненацька тінь і потягло горілкою.

— Ану подай-но сюди... — сказав суворо Богорський.

Тарас підвівся і віддав дякові малюнок. Спідлоба стежив, як той вдивлявся в папір і повертав його на всі боки, неначе циган на базарі коня.

— А долівку ти вимазав?

Тарас промовчав. Стояв лихий, наїжений, не зводячи очей з малюнка, який тремтів у дяковій руці.

— Свинячим писком та в пшеничне тісто... — скривився дяк, зібгав малюнок і, хитнувшись, дав Тарасові запотиличника. — А хто ж крутитиме волам хвости?!

Тарасові кров шугонула в голову.

— Казали батько... — втрутився Гнат.

— Давай! — простяг Богорський руку. — Дякові теж потрібно жити за щось...

Тарас поклав на призьбу книжку та олівець й пішов од хати.

— Куди?! — гукнув Богорський.

Не озирнувся навіть...

Зійшов з гори навпроти греблі, перехопився через ярок, яким весною в леваду збігали струмки, і хотів було пірнути в густий сусідський садок, де він завжди ховався, коли душа виповнювалася якимись прикрощами, але почув там голоси й пішов левадою уздовж струмка.

Свинячий писок... Хоч розумів, що дяк сказав це не про його обличчя, все ж зупинився біля невеличкої сажалки, розгорнув осоку й нахилився, щоб побачити себе у дзеркалі води. Звичайне собі лице... Кирпатий ніс, глибокі очі під вицвілими бровами й високий лоб, прикритий зверху темно-русим волоссям.

Пшеничне тісто... Виходить, і це не для таких, як він, Тарас Шевченко, їм тільки мазати долівку й стіни — ото і все художество. Ну... може, ще намалювати глеєм голубів по білій печі...

Спіткнувся і ледь не впав. Потер забиту ногу, схопив корча, який, мов пан, розлігся якраз на стежці, й жбурнув його у терен під кручею. Корч глухо гупнув, обрушивши порослий травою схил і відкривши чорний вхід у печеру. Трухляве кілля, ніби зламані ребра, визирнуло з-під дерну...

Пригнувшись і затуливши лице руками, Тарас пірнув у хащі терну та дерези і незабаром виринув біля самого зсуву. Звичайно, це була печера. Хтось затулив до неї вхід міцним частоколом, приклавши зверху дерном, щоб було непомітно. Тепер те кілля геть погнило.

Розчистив вхід. Обережно вліз до печери. У повній темряві відчув: земля тверда тут, як на подвір'ї. Поволі встав і не вдарився головою. Ступив три кроки вперед, й рука уперлася в стіну. Тим часом очі звикли до темряви, й Тарас побачив зліва уздовж всієї стіни широку призьбу. І в цей же час з-під ніг його метнулось щось, забряжчавши. Тарас завмер. А в смузі світла, що вляглась біля входу, крутнувшись кілька разів, заспокоївся невеличкий казанчик.

Тарас побіг надвір і назбирав бадилля. Дістав торбинку з трутом, кременем та кресалом і почав розпалювати вогнище. Бадилля довго диміло, жевріло й не хотіло займатися. А коли спалахнув нарешті вогонь, Тарас підвів голову і побачив на призьбі зітлілий синій жупан і козацьку шапку з малиновим шликом.

Затамувавши подих, підійшов до призьби і хотів було взяти в руки жупан. Але той від першого ж доторку розпався на клапті. Тарас не став тривожити шапки. Напевне, тут ховався один із тих коліїв, що розбрелися світом після поразки... Може, навіть хтось із кирилівських, їх же було немало у війську Залізняка... Дід Іван не раз про це розповідав...

"А може, шабля або пістоль десь тут заховані?" — подумалось. Підкинув у пригасле вогнище палива і почав шукати козацьку зброю. Та, крім кількох вуглинок, нічого більше не знайшов. Присів на призьбу-ліжко, щоб заспокоїтись. Серце так прудко билося в грудях, ніби і справді стрівся тут з гайдамакою. Ось-ось, здавалось, трісне надворі хмиз, загляне хтось вусатий, з оселедцем на голові й спитав гнівним голосом: "А хто тут ходить у моїй печері?!" Тарас прислухався, проте знадвору не досягало сюди ні звуку.

Сидів так довго. А потім звівся й, узявши почорнілий мідний казанчик, почав копати землю.

Коли останки жупана й шапки були поховані, постояв мовчки, як личить біля могили, і вийшов тихо в уже багрове, немов скривавлене, надвечір'я...

...На другім тижні після різдва вернулись з Києва чумаки. Вони були схвильовані і таємничі. Розпрягали мовчки волів, а в очах раз по раз загорялись вогники радості. Надвечір пробігла чутка селом: недовго вже панам панувати, посмоктали людської крові...

Тарас почув цю новину від Гната: той біг по щось у шинок і заскочив до школи, щоб порадувати друга.

— Уже повстали чернігівці. Коваленко моєму батькові розповідав... — сказав він пошепки в сінях і побіг по білій стежці до шинку...

Дяк хропів на печі — прийшов недавно додому лика не в'яжучи.

Тарас наслав соломи в чоботи, знайшов онучі й швиденько взувся. Накинув свитку, одягнув на голову шапку, яку він сам собі пошив, і вибіг з хати.

Під вечір мороз подужчав. На заході піднявся в небо багровий стовп. Вились високо вгору стрункі дими. Іскристий сніг зітхав і охкав під чобітьми...

Здавалось дивним, що люди топлять печі, вечеряють. Уже повстали чернігівці! Ось-ось в степу забемка дзвін і шугоне у небо червона заграва... Може, знову десь у Холоднім Яру гайдамаки святять ножі!..

Вихором влетів Тарас у хату до Коваленків. Там було вже чимало людей. Усі притихли і насторожились. Але, впізнавши, знову загомоніли, запихкали люльками. За столом, біля самого господаря, виднілась сива дідова голова.

— Ну, ну! — нетерпляче підганяв старий Коваленка.

— Так ото я й кажу, — почав півголосом той. — Ночували ми у Василькові. Коли це, ще ні світ ні зоря, надворі знявся переполох. Різкі команди, крики, іржання коней і навіть постріли. Вибігаємо з хати — повне місто солдатів. "Царя не буде!" — перебігає чутка з двору до двору. А слідом за нею ще приголомшливіша, ще радісніша: "Землю і волю всім!" — Коваленко трохи помовчав, зітхнув з полегшенням і додав: — А ми додому швидше... Аби без нас не поділили...

— А хто ж у них отаманом? — поцікавився дід Іван. — Може, хто з старих коліїв?

— Якийсь Апостол, казали люди.

— Був колись такий гетьман... — подумав уголос дід. — Та це задовго до Коліївщини... Як я малим ще був, розказували старі...

Притихли. Кожен думав свою селянську думу, сумнівався, надіявся. Кожен, певно, згадав, що немає нічого вічного в світі. Була воля — потопили в козацькій крові та в кріпацькому поті... Та й неволя ж, мабуть, не вічна! Вріже дуба колись же! Тільки їй у цьому треба допомогти...

Миналі дні. Вихрів снігами січень, стискав в обіймах ріки, простягував холодні руки у глиб землі. І біло-біло довкіл було. Навіть надвечір, коли заходило сонце, у небі не з'являлося червоних спалахів. Звисали хмари, неначе стеля в старенькій хаті, що наполовину вже вгрузла в землю. І ночі теж були довкола чорні, як кріпацька журба. Даремно люди вставали з теплих ліжок, виходили тривожно з хат, вдивлялись і вслухалися. Ніде ні звуку (лиш вітер свище) й ні клаптя заграви... То де ж та воля?! Де ж той Апостол, що возвістив її щасливий прихід і загубився у хуртовині?..

Вечорами збиралися у котрійсь хаті і гомоніли, думали. А потім хтось просив згадати якусь стару козацьку бувальщину, і дід Іван, який приходив першим щовечора, статечно кашляв у кулак і починав завжди одною й тою ж примовкою: "Коли старі люди брешуть, то і я з ними..." А потім йшла нова цікава історія.

Тарас уже чув не раз їх. Коли ще батько й мати були живі, у неділю часто збирались люди в їхній хаті, випивали для веселощів по чарчині й просили діда розказати про гайдамаків, Але сьогодні дідусь почав щось зовсім нове. Дядьки притихли, як школярі. Навіть діти, що вовтузились на печі, причаїлися. Оксана забула, що одягла кумедну Тарасову шапку, підперла голову кулачком — заслухалась...

— А було це недалеко від Будища. Там в яру ще й досі є озеро. А над ним ліс невеликий...

— Гупалівщина! — підкинув котрийсь з дядьків.

— Еге ж, еге ж, — зрадів підтримці дідусь і запитав: — А чому він зветься так — Гупалівщина?

Дядьки знизали плечима, перезирнулися. Гупалівщина, та й годі...

— Отож-то й є! — підніс угору палець старий. — Як спалила шляхта вільшанського титаря, на другий чи на третій день примчав із хлопцями Залізняк.