Артур Конан Дойль - Собака Баскервілів, Артур Конан Дойль

- То Мерипіт-Хавс, кінець нашої подорожі. Тепер прошу вас ступати навшпиньки й говорити тільки пошепки.

Ми обережно скрадалися стежкою, що вела до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс зупинився.

- Годі,- сказав він.- Ці камені надійно прикриють нас.

- Отут і чекатимемо?

- Так, влаштуємо невеличку засідку. Ідіть сюди, Лестрейде. Ватсоне, ви раніше бували в цьому домі, чи не так? Ви повинні знати розташування кімнат. Що то за ґратчасті вікна?

- Здається, вони на кухні.

- А наступне вікно, що світиться так яскраво?

- Напевно, їдальня.

- Штор на вікні немає. Ви краще знаєте, як туди пройти. Підкрадіться потихеньку й погляньте, що вони там роблять,- тільки тихше, на Бога, бо вони вас почують!

Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточувала занедбаний садок. Ступаючи навшпиньки в темряві, я врешті дістався такого місця, звідки можна було зазирнути у вікно, не заслонене завісками.

В кімнаті було лише двоє - сер Генрі і Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного, боком до мене, біля круглого столу. Обидва курили сигари, перед ними стояли кава й вино. Степлтон жваво про щось говорив, а баронет сидів блідий і неуважний. Його, мабуть, непокоїла тяжка думка про повернення додому самотою через лиховісні болота.

Аж ось я побачив, як Степлтон підвівся і вийшов з кімнати, а сер Генрі підлив собі вина й глибше вмостився в кріслі, попихкуючи сигарою. Рипнули двері і захрускотіли камінці на стежці. Кроки віддалялися від огорожі, за якою я причаївся. Визирнувши, я помітив, що натураліст зупинився біля повітки в садку. В замку клацнув ключ, і в повітці щось завовтузилось. Минула лише хвилина, і я знову почув, як Степлтон клацнув ключем, пройшов повз мене і зник у будинку. Я побачив, що він повернувся до свого гостя; обережно прокравшися до товаришів, я розповів їм про все, що бачив

- Он як! То жінки з ними немає, Ватсоне? - спитав Холмс, коли я змовк.

- Немає.

- Де ж тоді вона, якщо в усіх кімнатах, крім кухні, темно?

- І гадки не маю.

Я вже сказав, що Ґримпенську трясовину огортав густий білий туман. Він поволі повз у бік нашої схованки, оточуючи нас зусебіч низьким, щільним муром. Місячне світло обертало його на блискуче крижане поле, над яким височіли чорні верхівки далеких гранітних стовпів. Холмс обернувся в той бік і нетерпляче пробурмотів, поглянувши на білий мур туману:

- Туман повзе просто на нас, Ватсоне.

- Хіба це погано?

- Навіть дуже. Це єдина річ у світі, яка може зруйнувати всі мої плани. Але сер Генрі там більше не сидітиме. Вже десята година. Тепер наш успіх, ба більше - навіть його життя залежить від того, чи вийде він раніше, ніж туман доповзе до стежки, чи ні.

Небо над нами було ясне й чисте. Зорі холодно блищали, місяць заливав болота м’яким лагідним світлом. Перед нами чорніли обриси будинку зі шпилястим дахом, що немовби наїжачився димарями, які чітко вимальовувались на тлі зоряного неба. Широкі смуги золотавого світла падали з долішніх вікон у садок і на болото. Одна з них раптом згасла. Слуги пішли з кухні. Тепер лампа горіла лише в їдальні, де ті двоє - вбивця-господар і гість, який нічого не підозрював,- досі балакали й палили свої сигари.

З кожною хвилиною біла пелена, яка вкрила вже майже половину боліт, підповзала дедалі ближче до будинку. Її прозорий серпанок уже огортав золотавий квадрат освітленого вікна. Огорожа садка зникла в цій димчастій білині, з-за якої видніли тільки верхівки дерев. Ось туман огорнув будинок і поволі зливсь у суцільний вал, над яким височів горішній поверх із дахом, немов чарівний корабель на морських хвилях. Холмс люто вдарив кулаком по каменю, за яким ми стояли, і нетерпляче тупнув ногою.

- Якщо він не вийде за чверть години, стежку повиє туман. А через півгодини ми навіть власних рук не побачимо.

- Може, відійти трохи далі, вище?

- Мабуть, так і зробимо.

Туман насувався на нас, і ми відступали все далі й далі, аж поки опинилися за півмилі від будинку. Проте море білого туману, посріблене згори місяцем, повільно й невблаганно підбиралось і туди.

- Ми зайшли надто далеко,- мовив Холмс.- Його можуть наздогнати раніше, ніж він дійде до нас. Але хоч би там як, нам треба залишатися тут.- Він став на коліна й притулив вухо до землі.- Дякувати Богові, здається, він іде.

Тишу боліт порушив звук швидкої ходи. Причаївшись за каменем, ми напружено вдивлялися в сріблястий мур туману перед нами. Хода наближалась, і нарешті, немовби розсунувши перед собою завісу, на стежці з’явився той, на кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він здивовано озирнувся. Потім хутко попрямував далі, проминув нашу схованку й став підійматися вгору схилом, що починався одразу за брилами. Він раз по раз оглядався, немовби чогось побоюючись.

- Тсс! - прошепотів Холмс, і я почув, як клацнув курок його револьвера.- Дивіться! Ось він!

Із клубка туману, що підповзав до нас, долинув розмірений тупіт. Білий мур був уже ярдів за п’ятдесят од нас, і ми всі троє втупились у нього, не знаючи, яке страховисько вирине з нього. Я став поряд із Холмсом і на мить зазирнув йому в обличчя. Воно було бліде, схвильоване, очі палали при місячному світлі. І раптом їхній погляд змінився - став пильним, суворим, уста здивовано розтулилися. Тієї самої миті Лестрейд злякано скрикнув і впав долілиць на землю. Я скочив на ноги і вхопився занімілою рукою за револьвер, майже паралізований тим жахливим видивом, що вистрибнуло з туману. Так, це був собака - величезний чорний собака, але такого собаки досі не бачив жоден смертний. З роззявленої його пащі бурхав вогонь, з очей сипалися іскри, писок і загривок ніби палали полум’ям. Навіть у божевільному маренні не могло б привидітися страшніше, потворніше, пекельніше видиво, ніж ця бридка істота, яка вискочила з пелени туману.

Довжелезними стрибками чорне чудовисько мчало стежкою, донюхуючись до слідів сера Генрі. Ми опам’яталися лише після того, як воно пробігло повз нас. Ми з Холмсом вистрелили водночас, і собака завив з болю - ми зрозуміли, що