Петро Йосипович Капіца - У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца

— Трохи дуба не врізав… — сказав він глухим голосом. — Цілу ніч пролежав сам. Думав, помру і не побачу вас. Добре, що прибули… Там біда.

Він опустився на землю. Восьмьоркін поміг йому встати, дійти до Пустельникової гори. В норі було сухіше й тепліше.

При слабкому світлі ліхтарика Катя розмотала на голові Пунчонка дві мокрі ганчірки, але нічого побачити не змогла: скривавлене волосся корою запеклося на рані. Промити його у цій брудній норі не можна було. Дівчина просто наклала свіжу пов'язку і помазала йодом перебиту вище ліктя руку.

— Де вас так?

— По дорозі, — відповів Пунчонок. — Я трьох поранених супроводив сюди. Перев'язувати нікому. Нас однією міною накрило… Ті — мертві, а я ледве доплентався. Мені вас наказано супроводити.

— Але ж вам не дійти…

— Я розкажу дорогу. Туди обов'язково треба. У командира наскрізне поранення в шию. Він кров'ю захлинається, а керує, записки пише. Треба б хоч дві ночі протриматися… Ще не всі наші проскочили в ліс.

— Доведеться, мабуть, з вами Восьмьоркіна послати, — зітхаючи, сказав Кльоцко. — Не хотілось мені, та нічого іншого не придумаєш, нам вертатись пора. Світанок скоро, і дощ перестає.

Пунчонок із зусиллям, по пам'яті, накреслив на папері шлях до партизанів, хрестиками помітив небезпечні та важкопрохідні місця і в знемозі ліг на землю.

— Тримайтесь лівих схилів, — пояснив він, заплющивши очі.

— Гаразд, знайдемо, — сказав Степан, запихаючи аркуш в кишеню.

Він допоміг віднести партизана на катер, попрощався з мічманом і, міцно стиснувши в обіймах Сеню, шепнув: «Прощай!»

— На випадок лиха пробивайся сюди, — порадив Кльоцко. — З вогню вихопимо, в будь-яку погоду підійдемо.

— Єсть пробитися до вас. Щасливого плавання!

Восьмьоркін зіпхнув катер з грунту, постояв на березі, поки друзі не сховалися в каламутносірому тумані, і повернувся до Каті.

— Стьопо, ти ж весь мокрий! — сказала дівчина.

— Нічого, на воді живемо, та ще й боятися її. На ходу висохну.

— Ти, видно, нічого не боїшся?

— Ні, інший раз страшнувато буває.

— Умирати в наші роки дуже жаль, Стьопо, правда? Про це не треба думати.

Якийсь час вони стояли мовчки, і дощ все шумів, а по той бік берегових скель гучно ухкав прибій.

— Треба йти, — сказав Восьмьоркін.

Дівчина не ворухнулася. В темряві він побачив, що вона дивиться на нього не зводячи очей.

— Ти ж ради мене пішов? — раптом спитала вона.

— Еге, — зніяковіло відповів моряк.

Катя підійшла до нього близесенько, стала навшпиньки, міцно поцілувала його в губи. Потім відхилилася й рішуче сказала:

— Ходім!

Восьмьоркін і Катя безслідно зникли. Печерники нічого не могли дізнатися про них. Вони двічі з великим риском підходили і на «Чеемі», і на «Дельфіиі» до Пустельникової скелі, та нікого там не знайшли. З останньої групи прикриття ніхто більше не виходив у море.

Тільки через п'ять днів стало відомо, що більша частина партизанів зуміла пробратися в тил фашистських цепів і стати на старих місцях. Товариша Василя радіошифровкою відкликали керувати штабом.

— Значить, командир загону загинів і вся група прикриття з ним, — зробив висновок новий начальник штабу. — Моє призначення — вірна ознака.

«Невже Стьопа вбитий?» не вірилося Чижеєву. Це не вкладалося в його свідомості, йшло всупереч з життєрадісністю й могутньою постаттю Восьмьоркіна.

Неймовірний сум огорнув Чижеєва. Втрата двох найдорожчих і найближчих друзів вибила його з колії. Без Ніни й Восьмьоркіна він не уявляв свого життя. Діяльний характер Чижеєва потребував негайних дій. В тяжких роздумах він винаходив, намічав десятки способів розшуків та порятунку друзів. Нарешті звернувся до Кльоцка:

— Відпустіть мене з товаришем Василем, я знайду їх. Нам же без дівчат не вилікувати хворих. І без Стьопи важко буде.

Але мічман був непохитний:

— Досить жертв. Не маю я ніякого права без механіка залишати катер. Нам воювати призначено.

— Так чого ж ми не воюємо?

— Ще строк не підійшов.

Бачачи, що з боцманом ні до чого не договоришся, Сеня почав умовляти Тремихача і Калузького послати в розвідку хоча б Вітю. І коли старики згодилися з ним, він наодинці проінструктував хлопчину, як краще діяти, щоб зустрітися з Ніною і розшукати сліди Каті й Восьмьоркіна. При цьому він заготував і записку до Ніни. Відповідь на неї мала прискорити рішучі дії печерників.

Вітю висадили на берег разом з начальником штабу. Під скелею Чижеєв закопав цинковий ящик з трьома банками консервів, сухарями, ножем і запальничкою.

— Дивись, позначаю крейдою, — сказав він Віті. — На випадок затримки. Тут днів зо три ховатися можна. Ніні про це скажи. Зрозуміло?

— Скажу, — відповів хлопчина, — от тільки проти собак ганчір'я треба лишити.

— Зроблю.

І знову для Чижеєва потяглися сумні дні очікування. Щоб не сидіти без діла, він перебирав і змазував механізми, допомагав лікарям доглядати поранених і по черзі з Чупчуренком ніс вахти, спостерігаючи за морем.

Тепер поблизу печери часто з'являлися фашистські патрульні катери. Це було вірною ознакою того, що морем пройде караван.

Фашисти відправляли на схід самохідні баржі з солдатами і вантажем, а назад тягли поранених і підбиті обгорілі кораблі.

— Шкода, що в нас одна торпеда, — вдивляючись у караван, бідкався Кльоцко. — Ми б тут чимале кладовище кораблів зробили.

Вітя, як було домовлено, з'явився під скелею четвертої ночі. Хлопчик приніс немаловажні повідомлення. Після великої облави фашисти помітно заспокоїлися. Менше було обходів, лише на перехрестях доріг, як і раніше, стояли посилені патрулі. Жителі, які лишилися, одержали паспорти або такі номери, з якими можна було знову ходити з села в село.

Разом