Петро Йосипович Капіца - У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца

з цими відомостями він приніс і дві записки від Ніни. Одну записку він при всіх вручив Тремихачу, а другу — потай передав Сені.

Батькові Ніна писала:

«Любий мій! Не турбуйся. Мені вже легше і поки що ніщо не загрожує. Повідомляю найважливіше.

1. Цілком здорова й бадьора.

2. Із лісу прибуло багато поранених гітлерівців. Кажуть, що деякі села зовсім знищені. Але про партизанів ніяких вісточок. Есесівці привезли з собою тільки сім чоловік убитими: п'ять чоловіків та дві жінки. Їх виставили розіп'ятими на базарному майдані з плакатом: «Ватажки банди Ч. М.» Серед убитих нібито й командир загону. У флотській формі нема нікого. Поряд фашисти прибили об'яву російською й німецькою мовами, що за спійманого партизана будь-якій особі буде видано десять тисяч марок або ділянку землі з виноградником.

А мені доводиться за цими бандитами прибирати, мити підлогу й ганчірки, розносити кип'ячену воду. Отрути б їм насипати. До речі, нагляд за нами ослаб. У вільний час ми вже навіть можемо вибігати за ворота, сходити на базар. Солдати з караульної служби знають нас усіх в обличчя.

У мене виникла думка: чи не може Микола Дементійович придумати якусь пекельну машину, щоб можна було пронести її разом з доріжками в підвал. У нас у великому залі влаштовують по середах та суботах концерти і показують кінокартини гарнізонному начальству. Збирається близько чотирьохсот чоловік. Нас у цей час із підвалу виганяють. Ми маємо право йти або до дівчат, що миють посуд, або стояти на концерті за останніми рядами, де сидять солдати. Але можемо і непомітно зникнути. Біля кухні — величезна помийна яма за цегляним муром. Сміття в неї висипається через дірку по жолобку. Тут неважко вибратися на волю. Можу взяти з собою ще двох дівчат. Чим скоріше ви все зробите і передасте Вітею, тим швидше ми з'явимось у вас. Тікати, не помстившись за наших, — злочин.

Дуже хочу всіх вас бачити, розігнутися і стати людиною.

Тисячу разів цілую. Ніна».

— Страшенно необережні жінки, — зауважив Калузький. — Хіба можна такого листа посилати відкритим текстом? А якби Вітю спіймали?

— Я б ізжував записку, — відповів хлопчик. — Так ми з Ніною договорилися.

— Ага, — значить, вона тебе попередила! Це трохи виправдує її необережність. Доведеться подумати про її пропозицію. Як ви, Вікторе Михайловичу, дивитеся на всю цю витівку?

— Одно для мене ясно, що їй необхідно якнайскоріше іти звідти, — сказав Тремихач. — Боюсь, що моя донечка немало дурниць накоїть. Та й нам без жінок важко біля хворих ходити. Все треба старанніше продумати і, якщо ми зважимося на диверсію, розробити детальну інструкцію. Вітя — хлопчина кмітливий, він їм допоможе.

Записка, адресована Сені, була небагатослівна:

«Любий мій! Весь папір я витратила на лист стареньким, тому на твої запитання і доручення відповідаю коротко: про Восьмьоркіна нічого не чути. З Катею, здається, біда. Постараюся ще щось дізнатися. Страшно навіть подумати про їх смерть.

Те, що я намітила, виконати дуже важко. Але ми зважились: смерть за смерть. Підганяй наших, швидше побачимося.

Як я боюся втратити тебе! Прошу не ризикувати і не з'являтися до нас, самі вирвемося, а ти підбирай нас із моря. Сподіваюся, що ти будеш розумником. Доручи все Віті, йому легше до нас пробратися.

Твоя Н.».

* * *

Новий начальник, присланий командуванням СС на місце Штейнгардта, який так таємниче зник і так трагічно закінчив своє існування, був огрядний швабський барон полковник фон Шаллер. Він склав цілком обгрунтоване донесення, в якому переконував начальство в тому, що небезпека в його районі ліквідована. Перелік спалених сіл, цифри повішених кримчан, вирубаних вздовж дороги смуг лісу, висаджених у повітря і вщент покромсаних землянок зробили документ досить переконливим. Але сам полковник не був спокійний, як не були спокійні і солдати, що брали участь в облаві.

Понад тиждень вони місили грязюку, промерзали ночами під відкритим небом, вішали людей, які не мали прямого відношення до партизанів, спалювали чагарники і будівлі, втратили немало людей убитими — і все-таки операція провалилася. Ті, кого вони шукали, немов розтали в лісі. Коли була зім'ята остання група партизанів, що довше за всіх чинила опір, то на місці знайшли всього лише сім трупів та в горах наздогнали моряка, який, спотикаючись, на руках виносив поранену дівчину. І ці двоє покалічили не менше десятка людей.

Куди могли подітися партизани? Не десять же чоловік нападало на батальйони? Адже не жменя майже беззбройних людей затримувала артилерію і гірських стрільців на кількох напрямках? І не під землю ж вони пішли?

Полковник фон Шаллер сам об'їжджав весь район облави. Він не хотів, щоб його спіткала доля його ледачого попередника. Він на власні очі бачив, що ліс був оточений з трьох боків, четвертий бік — суцільні кручі над морем. Крізь цепи, що прочісували гори й ліс, не можна було непомітно проскочити навіть найтемнішими ночами.

Полковник фон Шаллер викликав до себе обер-лейтенанта Ворбса. Той, як завжди, був добре виголений, червонощокий і бадьорий. Під низьким лобом шанобливо виструнченого здорованя запитально округлилися блякло-голубі бездумні очі. Вони нагадували блискучі скельця. Полковник з ненавистю глянув на приплюснутий, сідловидний ніс обер-лейтенанта, на його коротку, майже бичачу шию і з нотками металу в голосі сказав:

— Ви, здається, не скаржитеся на непомірний тягар роботи? Вас розпирає від здоров'я і добродушності?..

Ворбс, не знаючи, що відповісти невідомо чим роздратованому начальству, лише клацнув закаблуками і ще шанобливіше виструнчився.

— Ви, здається, з перших днів тут? — запитав полковник. — Старий співробітник розвідки? Чому ж вам, чорт би вас забрав, невідомі місця, куди сховалися партизани?

— Прошу пробачення… Випадок надзвичайно важкий… Всі проходи були під безперервним наглядом.

— Ну, а що думають наші агенти з місцевого населення? Ми ж