Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

— Пропав ти, Іване Хомичу. Хто так поринає в життя тайги, той ніколи вже не зможе покинути її. Ти застряв тут навіки.

Феклістов лишився в тайзі навіть після того, коли минув строк його вигнання. Він провадив широкі дослідження, складав геологічні карти, активно листувався з кількома науковими товариствами.

А до того ж він став мисливцем. Узимку, коли не було можливості займатися улюбленою справою, Іван Хомич невтомно полював на хутрового звіра. Найбільше вабило йото полювання на соболя. Часто Феклістов брав участь і в полюванні на ведмедів.

Коли одружувався син Андрій, Феклістов поїхав у Петербург на синове весілля, пожив там кілька місяців і знову повернувся у Співучу долину. Повернувся разом з Ольгою Петрівною — адже вона теж закохалася в тайгу, де предковічні дерева стояли, наче німа сторожа багатств, захованих у надрах землі.

Більшу частину року Ольга Петрівна проводила в своєму тайговому домі і була незамінною порадницею для Майюл, яка вже народила Орлову сина й дочку.

Минав час, і молоді Феклістови, що жили в Петербурзі, теж дочекалися радісної події: в них народився син, якого назвали Олегом.

Щасливі дід та бабуся поїхали подивитися на внука. Але цього разу вони вимушені були залишитися в Петербурзі, тому що Ольга Петрівна серйозно захворіла: далися взнаки довгі й суворі сибірські зими, які Феклістова переносила важко.

Лікарі порадили їй поїхати на південь, на Кавказ. Проте й на курорті здоров'я Ольги Петрівни, хворої на серце, не поліпшилось. Повернувшися додому, вона чахла все більше й більше, незважаючи на лікарську допомогу та самовіддане піклування Івана Хомича.

Нева несла на своїх хвилях рештки зими — брудні поламані крижини. Ольга Петрівна лежала в тихій кімнаті й гарячково стискала руку чоловіка.

— Іванушко мій, — боязко шептала вона, — чуєш, як грізно клекоче ріка? Я боюсь, мені здається, що вона хоче забрати мене від тебе, від Андрюшки й малого Олега. Чи не виходить вона з берегів? Подивись…

Іван Хомич підійшов до вікна й поглянув на бурхливі води, які не віщували місту Петра Великого нічого доброго.

В цю мить від ліжка хворої почулося глибоке важке зітхання. Феклістов швидко обернувся і заціпенів від жаху. Ольга дивилась на нього непритомним поглядом. Її очі блукали по кімнаті, а руки безупинно погладжували перину. Хвора втратила свідомість.

— Ольго! Оленько! — відчайдушно гукав Іван Хомич. — Я тут, біля тебе…

Але Ольга Петрівна вже не бачила нічого…

Смерть дружини глибоко приголомшила Івана Хомича. Він цілими днями просиджував біля вікна й замислено дивився па Неву. Феклістов безупинно повторював, що здоров'я Ольги Петрівни підірвали турботи, пов'язані з його засланням на каторгу. Він проклинав царський режим.

Коли в січні наступного тисяча дев'ятсот п'ятого року в Росії спалахнула революція, Феклістов з усією пристрастю віддався нелегальній роботі. Він допомагав організовувати перевозку з-за кордону зброї для робітничих бойових дружин у Москві. Повністю приховати цю діяльність не пощастило — охранка щось запідозрила, і, щоб уникнути нового розслідування, Феклістов швидко виїхав у тайгу.

В Співучій долині Івана Хомича зустріли з розкритими обіймами. Він знову повернувся до своїх недокінчених досліджень і в наполегливій праці помалу забував своє тяжке горе. Цілими тижнями не виходив Феклістов із тайги, складаючи геологічні карти та описи родовищ різних мінералів.

Орлов часто питав Феклістова, який же сенс має вся ця робота, коли ніхто про неї не знає і не оцінить її по заслузі.

— Ех, Родіоновичу, а хто оцінює твою працю? Хто каже тобі спасибі, коли ти продаєш хутра? Торговці намагаються обдурити тебе як тільки можуть. А коли б я опублікував свої відкриття тепер, російський народ нічого з цього не мав би. Та вір — настане час… а втім, прочитай краще Пушкіна.

Він швидко вийшов і незабаром повернувся з книжечкою віршів Пушкіна. Натхненно прочитав:

— Ну, що ти скажеш, Родіоновичу? Між іншим, цей вірш — у списку заборонених. Тільки тоді, коли це пророцтво збудеться, — а воно спирається на цілком реальну силу, — я опублікую результати своєї праці, щоб вони служили всім.

— Мені здається, Хомичу, що ти довгенько чекатимеш. Столипін добряче взявся за вас.

— От саме тому. Кобила, яка здихає, завжди брикається.

— Та вже давно б час!

Улітку до Співучої долини завітали молоді Феклістови з сином Олегом. Дідусь дуже тішився внуком, моторним хлоп'ям, яке дуже скоро прив'язалося до Івана Хомича.

Андрій іноді супроводжував батька під час його експедицій, але найбільше приваблювало його полювання.

— Андрію, — повчав Хомич сина, — те, що ходить, бігає й літає тут, у тайзі, ти знайдеш і в іншому місці. А те, що приховано від людського ока під землею, в печерах, скелях і горах, — набагато цінніше, і його не так легко можна знайти. Я хотів би, щоб ти вів далі мою справу або принаймні хоч був добрим сторожем підземних скарбів тайги. Про них знаю поки що тільки я, бо не хочу, щоб ці скарби потрапили до рук ненажерливих кровопивць. Не знаю, чи діждуся я того дня, коли Росія збудиться від сну, як пише Пушкін. Але ти, напевне, дочекаєшся, і тому я хотів би, щоб ти знав, про які скарби йдеться.

Андрій замислився, йому здалося, що батько трохи перебільшує, — за довгі роки, прожиті в тайзі, у геолога з'явилися деякі дивацтва.

— Ти часом не золото знайшов, батьку?

— Золото… хіба на світі немає нічого ціннішого? Тайга ховає в собі й інші скарби, ще корисніші, ніж золото. Шкода, що ти не пішов по моїх стопах і не став геологом. Малий Олег повинен ним стати… Якщо треба буде, я довірю тобі важливу