Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Ти теж дуже добра і дуже гарна, — мовив я, підхопивши її на руки. — Гавхар…

— Що?

— Поцілуй і ти мене.

Гавхар промовчала. Та я почув, як лунко забилося в грудях її серце. Гарячий подих обпік мені щоку побіля вуха. А тоді гарячими як жар губами вона квапливо торкнулася моєї шиї і так само поспішно відсторонилася.

— Пусти мене!..

— Чому? Мені не важко. — Я ще міцніше притис Гавхар до себе. Вона була вся гаряча як вогонь.

— Пусти, я сама піду!

Я не став наполягати. І ми помалу пліч-о-пліч знову рушили вперед. Але від її спокою не лишилося й сліду. Я бачив, як тремтіли її губи, як збентежено блукав її погляд, а коли я ненароком доторкнувся до неї рукою, вона аж кинулася вбік.

— Бекджане, — проказала вона несподівано.

— Що?

Гавхар помовчала, а тоді раптом притислася до мене і обняла за шию.

— Я тебе дуже люблю! — прошепотіла вона мені на вухо. — І добре, що ми втекли… Добре що… — Вона замовкла на півслові, затрусилася всім тілом і зненацька розплакалася. Її гарячі сльози покотилися по моїй шиї. Я теж відчув, що сльози підступають мені до горла. Палко пригорнувши Гавхар до себе, я гарячково гладив її руки, якими вона обнімала мене за шию, її маленькі плечі, що тремтіли, мов у пропасниці, її коси, що випромінювали такий солодкий, п'янкий аромат, аж мені паморочилося в голові.

— Не плач, тепер нас уже ніхто не дожене, і тебе більше ніхто не чіпатиме, — розраджував я, цілуючи її солоні від сліз щоки. — Тепер ми разом і завжди будемо разом!..

Я бачив однак, що мої слова до неї не доходили. Гіркі спогади про знущання, яких привелося зазнати, не давали їй вгамувати свій плач. Може, Гавхар згадала звірства басмачів минулої ночі, смерть друзів, забитих у нас перед очима. В мене й самого на згадку про ті дні й досі волосся стає сторч на голові і все єство поймає страх. Та я все-таки чоловік. Яким же потрясінням мали обернутися жахи тієї ночі для сімнадцятирічної дівчини?! Я ладний був, коли б моя воля, небо прихилити, аби тільки розрадити, аби заспокоїти бідолашне дівча. Та що я міг її діяти для неї там, серед безлюдної й безводної пустелі, голими руками, не маючи ні зброї, ні будь-якого знаряддя. Нічого, крім хіба що слів. То я вже хапався бодай за ті слова.

— Ходімо. Тепер уже небагато лишилося. Зовсім небагато. Незабаром ми будемо біля річки. А річку перейдемо — перемога за нами.

Не знаю вже, що на неї подіяло: чи мої слова, чи її власна воля, та незабаром вона таки опанувала себе.

— Пробач, Бекджане, — мовила, глибоко зітхнувши. — Це я учорашнє згадала. Так тяжко мені ще ніколи не було, навіть, тоді, як убили батька й маму, як дім наш спалили. Якби ти тільки бачив ті басмацькі пики… Бідолашні дівчата… Що з ними тепер? Мене вони першу схопили. Як я від них відбилася, й сама не знаю.

— Не муч себе. Тепер тебе вже ніхто не чіпатиме. І йти нам небагато лишилося. А ми врятуємося, і дівчат порятуємо. І з басмачами порахуємося. Ну, чіпляйся за мене.

— Ні, я сама піду.

Ми рушили вперед, та пройшовши з кілометр, я раптом зауважив, що срібна смужка на обрії кудись пропала. Натомість з'явився новий ланцюг не дуже високих пагорбів. Серце моє упало. Гавхар теж не змогла приховати занепокоєння.

— А де ж річка? — спитала вона стривожено. — Кілька хвилин тому я її ще бачила.

— Не знаю, — мовив я, розгублено озираючись навколо. — Мабуть, за тими пагорбами.

Я й сам не вірив у те, що сказав, але мені хотілося заспокоїти Гавхар і тому я додав:

— Просто ми підійшли ближче до пагорбів, і вони затулили від нас річку.

Гавхар промовчала, але якось рвучко пішла вперед.

Подолавши один за одним два пагорби, ми вийшли на вершину третього. Проте ні поблизу, ані вдалині знов-таки не побачили сліпучо-мерехтливої срібної смужки, яка означала для нас річку. Річки не було, немов її пісок усмоктав. Та й чи була вона взагалі. Невже то було тільки марево? Ця думка мене буквально приголомшила, ноги в мене підломилися, і я опустився на коліна. Гавхар, нічого не розуміючи, озиралася на всі боки:

— Куди це ми зайшли?

— Не знаю, — відповів я, не дивлячись їй у вічі.

Та в наступну хвилину ми майже водночас побачили, як праворуч удалині знову сяйнула якась смужка, схожа на лезо шаблі.

— Річка! Он там! — скрикнула Гавхар.

— То не річка, Гавхар, — заперечив я, поглянувши в той бік.

— А що ж?

— То марево.

— Марево?!

— Так, марево. Ми заблукали.

— А пагорби? Учора ж нас басмачі через них гнали!

— Мабуть, то були інші. Від тих, учорашніх річка була неподалік. А тут її немає. Виходить, учора ми через інші пагорби переходили.

Гавхар замовкла. Я теж мовчав, дивлячись на срібну смужку далеко праворуч. Що ж робити? Куди йти? Я ще раз обвів поглядом обрій від краю до краю: чекати порятунку не було звідки. Мертва пустеля байдуже лежала перед нами, не лишаючи надії на порятунок.

— Що ж робити? — з несподіваним роздратуванням спитав я.

— Іти, — враз відповіла Гавхар, немов чекала на це запитання.

— Куди?!

— Сюди! — Гавхар показала рукою ліворуч.

— Чому сюди? — Я вже не приховував свого роздратування, хоча й не розумів, що саме його спричинило.

— А ти згадай: вночі ми жодного разу нікуди не збочили, отже, йшли тільки на схід, бо ось воно сонце зійшло прямо поперед нас. Учора ж, коли басмачі погнали нас від річки, сонце сідало праворуч. Отже, річка має бути ліворуч.

В