Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

За один день нам довелося стільки разів її побачити, що почуття страху притупилося. Зате страхав мене шурхіт піску, схожий на зміїне сичання. Лякало усвідомлення того, що ми можемо стати жертвою хижаків. Душа крижаніла на саму думку про те, що тіла Джуманазара, Берди, Шамурада-ака, можливо, вже шматують ікла шакалів, роздирають пазурі хижих птахів. Я мимоволі прискорював ходу, намагалась не відставати й Гавхар. А йти ставало дедалі важче. Давала себе знати втома, сорочка на мені була мокра від поту. Липнучи до тіла, вона аж пекла спину. За кожним кроком ноги по кісточки вгрузали в пісок. Добре хоч, що нічна прохолода позбавляла нас спеки, а разом з нею і спраги.

Та день був не за горами. Розжарена куля сонця вже здіймалася над обрієм, заливаючи пустелю яскравим світлом. Воно сліпило нам очі, і мимоволі ми пішли повільніше.

— Відпочиньмо хвилинку, — запропонував я.

Гавхар, яка досі йшла в мовчазній задумі, здригнулася і спитала:

— Стомився?

— Та ні, тільки в очах рябить. А тобі?

— Мені теж. Але це скоро мине. Треба тільки ще трохи пройти. Зможеш? — Вона з такою ніжністю подивилася на мене, що я міг відповісти тільки згодою.

Проте йти було все важче, і незабаром я почав відставати. А Гавхар, ішла не зупиняючись, хоч світла суконька від поту геть стала мокрою. Звідки в цієї тендітної дівчини стільки сили, — дивувався я і прискорював ходу, соромлячись власної немочі.

Минуло ще з півгодини напруженої ходи, і вдалині перед нами забовванів ланцюг пагорбів. З радощів Гавхар аж у долоні заплескала. За пагорбами мала бути Амудар'я. Невже нам таки пощастило втекти?! Серце лунко загупало в грудях.

— Вийдемо на пагорб і там відпочинемо, добре? — спитала Гавхар, спинившись на мить.

Я мовчки кивнув головою, і ми знову рушили вперед. Та що більше ми поривалися вперед, то далі й далі відступав кудись ланцюг пагорбів.

День вступав у свої права, ставало дедалі спекотніше. В горлі пересохло, але ми вперто переставляли ноги. Від поту щипало в очах, пекло шию. Гавхар теж раз у раз утирала рукою спітніле чоло, хоч це й не дуже допомагало. На кінчику носа, над верхньою губою і в кутиках вуст поблискували краплі поту.

Пройшовши з кілометр, Гавхар раптом спинилася й сказала:

— Ну, гаразд, давай трохи відпочинемо. Тепер уже недалеко…

Ми полягали горілиць на гарячому піску. Тиша стояла така, наче ми опинилися під скляним ковпаком. А поглядові не було за що зачепитися: бархани, бархани, бархани і нічого більше.

— Тепер вони нас уже не доженуть, — промуркотіла Гавхар, перевернувшись на бік. — Ще б тільки до річки вийти.

— Вийдемо, — впевнено мовив я. — Десь вона неподалік. Мені навіть здається, що вчора ми ці пагорби вже бачили.

— Може, і човен на місці?

— Повинен бути. Хоча нам він ні до чого. На той берег ми й бродом перейдемо по мілкому.

Зараз я вже не пригадую, чому я такі сподівання покладав на той берег. Може, тому що вчора я бачив по той бік річки якісь дімочки, що могли виявитися околицею кишлаку. Для нас це означало б остаточний порятунок. Уявивши собі на мить, як ми заходимо нарешті в кишлак, я схопився на ноги і простягнув руку Гавхар.

І знову ми плентаємо по грузькому піску, а ланцюг пагорбів немов застиг на місці. І все-таки настає хвилина, коли ми опиняємося біля підніжжя пагорба заввишки в дві тополі. Скільки ж то часу й сили потрібно було вітрові, щоб насипати таку гору піску. Здавалося, зійти на таку гору просто неможливо. Ноги по коліна вгрузають у пісок, до них наче прив'язано по каменюці. Ми стаємо навкарачки, гублячи рештки сил, виповзаємо на вершину і завмираємо, вражені чарівним видовищем: вдалині, майже на обрії, виблискує, мерехтить вузенька смужка, схожа на срібний пасок.

— Річка! — вимовила Гавхар, облизуючи язиком пересохлі вуста.

— Побігли! — зрадів я і, перекидаючись, покотився з гори.

— Ось тепер я вірю, що нам пощастило врятуватися, — мовила Гавхар. — А ти?

— Я теж, — відповів я, не відриваючи погляду від срібної смужки. — Тільки ходімо швидше.

— Постривай… не можу… зупинімось на хвилину. — Гавхар опустилась на пісок.

— Що сталося? — озирнувся я.

— Ноги… — Гавхар сиділа на піску і безпорадно дмухала то на одну ногу, то на другу.

Я підійшов до неї й побачив: кісточки на її ногах понабрякали, ступні потріскалися. Я похолов, уявивши як важко їй буде йти далі. Сівши біля Гавхар, я теж почав дмухати на її ноги й розраджувати:

— Ще трішки, і ми будемо біля річки. А там ноги у воді потримаєш, і знов усе буде гаразд.

Гавхар спробувала усміхнутись, та відразу ж скривилася від болю, і в очах у неї забриніли сльози.

— Вставай, я тебе понесу, — запропонував я, підставляючи плечі.

Гавхар заперечливо покрутила головою, але я не вгавав:

— Вставай, кажу тобі.

Закинувши її руки собі на плечі, я підвівся разом з нею і з радістю відчув, що вона зовсім не важка.

— Тепер не боляче? — спитав я.

— Ні, — зраділа вона по-дитячому. — Але тобі буде важко.

— Та де там! Виявляється, ти зовсім легесенька. Я тебе до самої Хіви можу нести.

Гавхар засміялася.

— Добре, що ми разом утекли. Що б я сама зараз робила?

— А я б тебе саму і не відпустив!

— Справді?

Її гарячі долоні ще міцніше обняли мене за шию.

— Справді. І взагалі я тебе тепер нікуди вже не відпущу. Завжди будемо разом, добре?

— Ти, Бекджане, дуже-дуже добрий. — Вона притислася обличчям до моєї шиї. Воно було таке ж гаряче, як і її долоні. І ніжне-ніжне. Я опустив її на пісок, обернувся до неї і став гаряче цілувати її осяяне усміхом обличчя.