Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

ось її сигнали й говорять мені, що ми йдемо серед світла. Воно існує тут само собою.

Валгус рвонув двері. Вибіг у коридор. Припав до об'єктива першого ж рефрактора. Довго дивився, забувши закрити рота. Це було не море світла, море має береги, а тут світло виповнювало все довкола. Ліниві, з темними прожилками хвилі котилися у всі боки — не електромагнітні хвилі, а якісь велетенські завихрювання, доступні простому оку. Вони то червонішали, то набували яскраво-блакитного тону, на мить гасли — і знову спалахували чарівним сяйвом… Валгусові раптом захотілось кинутися в це світло і пливти, пливти, пливти в ньому… Коли він відірвався від окуляра, по обличчю збігали сльози, і Валгус не зміг би поручитися, що це лише від яскравого світла.

— Скільки прекрасного для Землі! — трохи задихаючись, промовив він.

Одіссей нічого не відповів, хоч розмовляти з ним можна було і звідси, з коридора. Одіссей мовчав, а Валгус довго стояв біля рефрактора, і очі його були червоні, як захід сонця перед негодою.

Ось і ще одне, чого не знають люди… Бодай заради них слід наважитися. Заради цього світла. Годі жаліти. Одіссея треба знищити. Необхідно якось викликати коротке замикання. Одіссей згорить. Що поробиш — це буде найменша жертва.

Треба тільки придумати, як це зробити.

Валгус принишк, міркуючи. Декілька хвилин тривала тиша. Потім Одіссей заговорив знову.

— Розкажи що-небудь, — несподівано сказав він.

— Розказати? — Валгус ошелешено підвів голову, подивився на репродуктор. Все-таки репродуктор — це теж був Одіссей, а коли розмовляєш, краще дивитися в обличчя співрозмовника.

— Розказати? Для чого? І що?

— Що-небудь. Ось у мене в пам'яті записано: ти говорив про сни. Я так і не зрозумів: що таке сни?

Що таке сни? Ну як я можу пояснити тобі, що таке сни?

— Ну, просто ми спимо… Адже ти знаєш, що люди сплять. Після шістнадцяти-вісімнадцяти годин дії на шість-вісім годин виключаються з активного життя. Це необхідно людям. Отже, ми спимо. І бачимо сни…

— Які ж ви недосконалі. Стільки часу не думаєте!

— Так ми сконструйовані.

— Ага, але все ж, що таке сни? Як ви їх бачите? Чим?

— Ну, що таке сни? — жалібно всміхнувся Валгус і здвигнув плечима. — Сни — це коли можна побачити те, чого насправді неможливо побачити…

— Вид зв'язку?

— Ні, це інше…

— Так розкажи, наприклад, що було сьогодні?

— Важко розказати… Трава, вода… І дівчина. Іншої такої нема. Є тільки одна.

— Це й було — найфантастичніше?

— Тобі цього не зрозуміти.

— Чому? Всі ці слова траплялися мені в фундаментальній пам'яті. Чому не зрозуміти? Я здатний зрозуміти все.

— Це недосяжне для розуму. Це треба відчувати.

— Відчувати… Це дивно, але я, здається, розумію. Не зовсім, дуже туманно, але розумію. Он, значить, що таке сни.

— Так…

— А чому ти зараз не спиш?

Валгус усміхнувся:

— Мені не до того…

— Хіба… Знаєш, спробую зараз заснути, раз це — також спосіб сприйняття, то, можливо, з його допомогою я зрозумію все?

— Спробуй, — погодився Валгус.

Одіссей замовк. Знову залягла тиша, а світло палахкотіло за вікном.

Спи, Одіссею, спи. Тим простішає моє завдання. Отже, замикання. Спосіб знайдено. Розробити докладний план виявилось порівняно легко. Вразливі місця Одіссея Валгус раніше міг перелічити. Від хвилювання він багато що забув, та зараз деталі почали відновлюватися в пам'яті. Це виявилось дуже просто — замкнути Одіссея, спалити його, взяти керування кораблем у свої руки… Потрібна тільки металева пластина. Годиться навіть столовий ніж — ножами й виделками Одіссей не оперує, вони йому ні до чого. І нападу з цього боку він також не чекає.

Валгус легко розшукав столовий ніж — його було ввіткнуто в спинку крісла, щоб не загубився. Стискаючи ручку, Валгус усміхнувся: знаряддя вбивства… «А ти — вбивця», — промайнуло в голові. Хочеш знищити розумну істоту. Та ще сплячу. Вона щойно показала тобі таке чудове видовисько, а ти хочеш зарізати її.

Ця думка була мов удар. Валгус повільно поклав ніж на стіл.

Адже таки справді саме Одіссей показав тобі це світло. Хотів показати і показав. Виходить, і в нього є потреба в спілкуванні. Отже, і йому хочеться поділитися чимось з іншою істотою. І про сни він розпитував саме тому. Він хоче, щоб йому було про що розмовляти. Хоче, щоб був грунт для чогось — для спілкування? Для дружби, можливо?

Валгусе, він таки справді розумний. Він робить усе, мов розумна істота. Як людина. А чи здатен ти вбити людину? Хай навіть коли вона не спить? Вбити людину — хто здатний на це, хто чув про таке за останні десятиріччя?

І цей шлях заказано тобі… Що ж лишається? Нічого. Що хочеш. Можна лягти і спати. Або обідати. Обід готовий, побутова автоматика діє. А Одіссей може спати спокійно. Ти його не вб'єш…

— Так, — спроквола промовив він. — Не вб'ю. І не обдурю. Як не вбив і не обдурив би людини, навіть коли б вона почувала себе краще у тих умовах, у яких мені гірше. Ні, не обдурю. І не вб'ю тим паче.

Тоді в динаміку клацнуло, і Одіссей неголосно промовив:

— Що ж, дякую, Валгусе…

— Що?

— Ти не вимкнув мене, кажу я. Тоді в рубці. Дякую. Адже ти вважав, що можеш… І не замкнув зараз, хоч і тут гадав, що це тобі вдасться. Ще раз дякую. Хоч я вжив достатніх заходів для своєї безпеки. Я ж не гірший за людину, Валгусе…

— Не дурніший, ти хочеш сказати, — поправив Валгус.

— Я хочу сказати, не гірший. Ми з тобою обидва розумні. Ти говорив про почуття, — про те, що різнить нас з тобою. Почуття, сни… І в мене є щось таке. Адже