Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

тривимірними тілами — і вони спокійно проходять крізь нас, взаємодії нема… Вони з'являються невідомо звідки — з четвертого лінійного? — і зникають невідомо куди…

А швидкість нуль? Вона може означати тільки, що в надпросторі я зараз не маю швидкості, хоч по відношенню до нашого звичайного простору ввесь час рухаюся з максимальною швидкістю, якої досяг перед проломом. Це світ інших законів… Дормідонтов, пригадується, говорив, що, на його думку, швидкість світла в порожнечі — це, взагалі кажучи, темп, у якому наш простір взаємодіє з вищим… Ні, я не фізик і тим паче не ТД, мені не зрозуміти всього. Який жаль, що тут нема його самого. До нього, час до нього…

Валгус глянув на годинника. Всі терміни закінчення експерименту минули. Домовитися з Одіссеєм не вдалося. Що ж — хай він нарікає на себе. Як-не-як, я зараз сиджу у своєму кріслі за пультом керування, на якому багато кнопок, тумблерів і ручок, і серед них — та, що й вирішить суперечку на мою користь. Я хитріший за тебе, Одіссею…

Валгус невимушено, мовби ненароком, простяг руку до вимикача Одіссея. Пробач, звичайно, кріотронний мислителю, але люди — важливіші. «І кмітливіші», — подумалось йому. До порятунку лишився сантиметр. Один міліметр. І ось пальці лягли, нарешті, на оранжеву головку, міцно обхопили її. Все, Одіссею…

«Все, Одіссею!» — подумав Валгус. І повільно зняв пальці з вимикача, так і не повернувши його.

— Нічого не вдієш, — пробурмотів він собі під ніс. — Зробити цього я не можу. Я слово дав.

«Кому ти дав, — подумав він. — Предметові! Машині! Приладові! Не людині ж… Не будь дурнем, Валгусе! Ну, й хай я буду дурень. Не можу! Я дав слово не предметові, не машині. Розумній істоті. Хай вона була машиною. Нехай ще буде. Та зараз ми з ним, чого доброго, на однакових правах. Він навіть сильніший. Бо він не давав мені слова, а я йому дав. Він ніколи не погодиться вернутись туди, у наш простір. А боротися з ним звідси, з рубки, значить, зламати слово. Я обіцяв. Спробувати з іншого приміщення? А як? Звідти я його не вимкну… Все безглузде вже тим, що незвичайне, і все ж — реальне».

— Я йду до себе, Одіссею, — мовив стомлено Валгус.

Він не дочекався відповіді — Одіссей, мабуть, усе вирішував Валгусову долю, радився з кораблями — своїми товаришами. У каюті Валгус присів, ткнувся обличчям у долоні. Він справді стомився: думки втратили гостроту й силу.

Я програв. Тут Одіссей сильніший за мене в усіх відношеннях. З каюти, на яку обіцянка не поширюється, до нього не дістатись, а він дотягнеться до мене скрізь. Програв. Корабель залишиться тут надовго. Я встигну вмерти, а ТД так і не дізнається, що я перший проник у надпростір. А можливо, — і взагалі про те, що він мав рацію. Сюди треба посилати кораблі не з одним могутнім кібер-пристроєм, а з багатьма слабкими, розрізненими. На великій відстані зв'язки, виходячи з усього, що сталося, виникають лише на короткий час, і слабкі пристрої не розів'ють потужності, що була б достатня, аби виникла здатність самостійно думати. Але ніхто про це й гадки не матиме, кораблі знову і знову йтимуть на штурм — і зникатимуть назавжди…

Валгусові стало сумно за ці кораблі. Потім він знову став журно обмірковувати свою долю. Так, він залишиться тут назавжди. З цим, очевидно, треба примиритися. Ніколи в житті не бачити йому живої людини. Жодного обличчя. Жодного. Ніколи. Які ми ще й тепер тупі та байдужі, — подумав він. — І заглиблені в себе. В нашому світі ми з байдужістю проходимо повз багато сотень, тисяч-облич, навіть не затримуючись на них поглядом. А кожне ж обличчя — чудо. Коли б тут було бодай ще одне… Як би я читав його, найменші порухи вій… Як би я знав цю людину! Адже я був би не сам, нас було б уже двоє, а це — цілий світ поруч. Як ми ще рідко вміємо любити людей, як часто забуваємо, що любов і дружба, повага — це не стани, а процеси… І чому розумієш це лиш тоді, коли поряд нема жодного, і нема нікого в твоєму майбутньому? А живеш же ти тільки для них, не для себе ж… Ось ти послала мене приборкувати кораблі — а я не зміг, і тепер кажу все це тобі, та тебе нема… Я дізнався, що таке надпростір. Для кого? Який у цьому сенс, коли не дізнаються люди? Мені самому треба так небагато: бути серед людей. Жити і вмерти серед них. Мені подобалась самотність. Але вона гарна на мить. Адже й Робінзон помер би, якби острів його був цілою планетою… А я — в надрах корабля, який ожив. Він неначе проковтнув мене, і я помру, з'їдений живцем. Розумний міжзоряний кашалот ковтнув мене… Та я не бажаю! І не можна вмирати, коли ти ще можеш жити…

Я хочу ще побачитися з людьми. Я їх обов'язково побачу! Вперед, Валгусе. На бій! Гаразд, обіцянку ти виконав. Перехитрити його ти поки що не перехитрив, але ж не всі можливості вичерпано. Походиш по кораблю — і що-небудь ще придумаєш… Хай він погрожує. Гинути — так у бою…

Валгус підвівся. І цієї ж миті клацнув репродуктор. Це означало, що Одіссей увімкнувся і хоче розмовляти. Валгус нерішуче спинився. Одіссей ще ніколи не викликав його.

— Що ви робите? — спитав Одіссей.

— Думаю, — буркнув Валгус.

— Це добре. Ви вже зрозуміли, де ми?

— Так.

— А ви оце бачили?

— Що?

— Значить, не бачили. Я хочу вам показати. Весь простір за бортом повен світла. Ніяких джерел, але він світиться.

Валгус повернувся до екрана.

— Це дурниці. Нічого не бачу.

— А в кого більше очей? Що у вас на екрані?

— Сама темінь.

— Ех ви, людино. Ви, отже, забули, що мої відеопристрої не сприймають світла, коли яскравість його більша за визначену? Що вони передають його, як темінь? Але ж оптика, звичайна, без усяких мудрацій, не підводить. І