Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

рідного краю, і це йому на тому світі зарахується. Але туди поспішати не треба. Воли і самі дорогу додому знайдуть.

Емік сказав, що алегорію зрозумів. І додав, що, до певної міри, таки заслужив вдячність ірпінчан. Але ще хоче і вдячність киян заслужити.

– Це ти про що, Еміку? – не зрозумів я.

– Не треба вдовольнятися малим, як казав старик Мічурін. Раз нам вдалося одне гарне діло в Ірпені, то чому не вийти з клопотанням до мера Києва про відновлення історико-культурного центру на вулиці Ямській, описаній в романі Купріна «Яма»? Адже ця книжка – просто готовий бізнес-план гарного прибуткового проекту. Відтак Київ отримає ще одне місце масового дозвілля і міжнародного туризму в столиці. Бо мене від цього кічужного Андріївського узвозу вже верне. Не все ж годувати туристів цими дебільними глиняними бутербродами з ікрою! І все у нас вийде, не гірше ніж в Амстердамі чи Гамбурзі. Не тільки ж Назарові відновлювати історичну справедливість у Криму!

– Еміку, а як же перший кооперативний тир імені Якова Блюмкіна?

– А от там його і відкриємо, як ще один атракціон нового туристичного центру. І тобі там робота знайдеться, читатимеш у салонах свою інтимну лірику і продаватимеш свої збірочки поезій про перше кохання. Ну як?

– Еміку, ідея прекрасна. Треба буде все обміркувати і – повний вперед! Дякую тобі, друже.

Я завжди знав, що класична література може надихати людей на великі помисли і звершення. Читаймо класику!

2 жовтня, субота

Головна новина дня!

В рамках Всеукраїнського фестивалю-ярмарку «Українське сало», який пройшов у Сімферополі, був зроблений найбільший в Україні бутерброд із салом площею у 9 квадратних метрів.

Подзвонив Назару, привітав, сказав, що його цьогорічний рейд до Криму дав перші результати.

– Я вірив у мудрість українського народу, – сказав Назар. – А з «Макдональдсами» вже час кінчати.

– За допомогою мачете?

– За допомогою пікетів. Ми люди ненасильницьких політичних акцій. Не треба боятися людей у вишиванках і камуфляжі.

Назар є Назар. Вічний революціонер. Прометей. Герой нашого часу.

3 жовтня, неділя

Зайшли Емік з Назаром, запросили поїхати на Майдан, там сьогодні представники різних політичних формувань оприлюднюватимуть свої погляди на майбутній устрій України.

Ми проходили повз зал ігрових автоматів «Метро-джекпот».

– Еміку, давай зіграємо, у мене таке відчуття, що нам сьогодні пощастить, – запропонував Назар.

Емік відказав, що азартні ігри – це єдиний гріх, якого у нього ще не було.

Емік взагалі чомусь завжди міцно чіпляється за свої гроші. Звідки це в нього?

От і Майдан. В очах рябіло від людей у різноколірних шаликах, прапорів, плакатів, усюди лунали гучні промови і була якась атмосфера наелектризованості. Всі одне одному щось із надривом доводили, ніхто нікого не слухав, як у великій італійській родині.

Назар розпашівся, очі горіли його знаменитим зловісним вогнем. У такому оточенні Назар завжди почувається як риба У воді.

– Ну все, Назаре, – сказав Емік, – настав твій зоряний час. Тільки кольчугу не забудь надіти. Сьогодні тут гаряче буде. А я збоку подивлюся на цей балаган. Чого це мене хтось за горло має хапати своїми гаслами й обіцянками? Так смішно все це виглядає. Ну просто дешевий вертеп, провінційна оперетка. Мені, чесно кажучи, тут тільки на гарних жінок приємно дивитись.

– Послухай, шановний, аби я був тобою, – почав було Назар, – я не став би так паплюжити нашу славну новітню історію.

– Ти ніколи не будеш мною, а це все – справжнісінький фарс.

– Це народження нової нації, нового суспільства, це очікування на нашого українського Вашингтона, який таки прийде незабаром, повір моєму політичному чуттю. Подивись навкруг – оце наші майданні командори, що виборюють і мою і твою свободу. А ти говориш як байдужий до долі України ситий мажор, що сидить у мерседесі і курить сигари по п'ятдесят доларів за штуку. А коли нас багато разом, то, знаєш, що може бути?

– А разом це може бути фарс-мажор, хлопці, – розрядив я назріваючий конфлікт. – Ну що, на трьох, як завжди? За нас, таких турбулентних парубків! За високу поезію, національну ідею та українську жінку!

– Давайте по гамбургеру в «Макдональдсі» візьмемо на закуску, – запропонував Емік.

– Від Вудстока до «Макдональдса» – один крок, – вирік Назар. – Ну що тобі в цій гидотній харчевні подобається? її всі антиглобалісти в усьому світі трощать. А тобі б лише американське, га? Американська музика, американські джинси, американське їдло. Байдуже яке, аби американське, так? Воно тобі нада?

– Там чисто і світло, як казав старик Хем. І громадський туалет на рівні, безкоштовний, і з папером у потрібному місці.

– Ну так хай би краще і спеціалізувався твій «Макдональдс» тільки на своїх громадських туалетах, якщо це в нього так гарно виходить. Із великим логотипом – «Мс'ОО». А з громадським харчуванням ми в своїй країні вже якось самі впораємося, – підсумував Назар.

Купили гамбургери, прийняли на свіжому повітрі по сотці перцівки, закусили. І настрій значно поліпшився, і на душі потеплішало, і розбіжності у поглядах на життя стали меншими.

Перцівка і гамбургер. Хіба це не є символом єднання культурних традицій двох великих народів?

Отак можна все владнати, коли є на те бажання і лій у голові. Виважено і коректно.

Емік усміхався гарненьким жіночкам, Назар придбав собі книжку вибраних творів Симона Петлюри, а я просто спостерігав за виром гучного політичного життя навколо нас.

Прапорці, бандани, барабани. Я знову спіймав себе на думці про те, як мені все це байдуже. Бо це не має ніякого стосунку до літератури.

Та все ж не втримався і придбав полив'яного куманця на згадку про наші відвидини Майдану у цей незабутній для України час. Назар розчулився, обійняв мене і сказав, що я справжній, кревний українець.

Я зачудовано милувався новими біотуалетами, що