Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

і рано чи пізно повинно вмерти, щоб матерія, повернувшись у первісний стан, знову могла почати свій одвічний кругообіг у досконалішому варіанті. Така закономірність природи. Рух, безперервний рух, поки Сонце випромінює на Землю потоки енергії, надмір якої, щоб не зруйнувати планету, потребує постійного виходу, повсякчасного механічного навантаження, тобто роботи.

Плоди цієї роботи — вся еволюція земної кулі, вся розмаїтість рослинних форм і все живе. І скрізь, хоч би куди спрямували ви свій погляд, триває безперервний процес природного добору, безперервний рух на шляху розвитку й удосконалення. Все суще на Землі й у всьому Всесвіті — в постійному русі; і цей рух скрізь і завжди підпорядкований невблаганним законам доцільності, тобто удосконаленню гарного в краще, кращого — в ще краще. Якби не було цих законів, у природі панував би хаос.

Ми, люди, — частина природи і, отже, підвладні тим самим законам. Матерії, поки вона тільки речовина, для всіх її перетворень, тобто руху на шляху розвитку, дана енергія, а людині, як вивершеному творінню природи, — здатність мислити, що, звичайно, також є продуктом роботи тієї ж енергії, але продуктом незмірно вищого порядку. Людина, наділена розумом для осягнення суті речей, може так чи інакше впливати на природу, яка її породила, може руйнувати чи поліпшувати створене природою.

Ось чому в людей виникло поняття обов'язку. Воно не придумане, а випливає з самої суті життєвих процесів і визначено самим місцем людини в природі.

Суть обов'язку полягає в тому, щоб людина не рубала гілляки на якій сидить, і в міру своїх сил сприяла загальному напрямку прогресу. А мета прогресу, якщо дивитися на неї з позицій матеріаліста, — не лише повна влада людини над природою, а й повна гармонія між людиною і природою, а в кінцевому підсумку й найбільш гармонійне людське суспільство, в якому не тільки переможе соціальна справедливість, що безперечно й безумовно, а й кожному стануть зрозумілі чудові слова Чарлза Дарвіна: «Усвідомлюючи себе живим створінням, яке бачить, чує, відчуває і мислить, я переймаюсь благоговійною шаною до творчих сил природи, які витворили це диво з див — людину».

Ось для чого треба ростити синів. Я гадаю, виростити сина, здатного розв'язувати завдання свого часу, не менш відповідально, ніж визначити своє призначення й виконати покладений на тебе громадський обов'язок, і мені сумно думати, що я не можу, принаймні тепер, дозволити собі одружитись. Як кожній людині, мені хочеться радощів родинного оточення, та хіба можна, зберігши до себе повагу, заводити сім'ю, знаючи, як мало тобі відведено і які великі твої завдання.

Ви маєте слушність, самотність тяжка, але поки я не досягну тієї миті, коли настане час підбивати підсумки всьому зробленому, мені судилася самотність. Я не можу, не маю права, ні громадянського, ні морального відбирати хоча б день у діла, яке потребує всіх моїх духовних і фізичних сил і служіння якому я обрав за мету свого життя.

Не тривожтеся за мене, з самотністю я звикся…»

Програма життя, її мета й завдання, задля яких Маклай ладен був зректися всього особистого, для нього остаточно прояснилися в Батавії. Саме тут після своїх перших двох подорожей до Нової Гвінеї й небезпечних мандрів по нетрях Малаккського півострова він показав себе нарешті як творець усієї всеосяжної Науки про людину, що одразу ж поставила його поряд з видатними ученими світу і ще за життя зробила його ім'я легендарним. і Не все, однак, прийшло враз, внаслідок несподіваного осявання геніального розуму. Навіть у найобдарованіших людей шлях до величних вершин осявання дуже й дуже непростий. І не все на цьому шляху залежить від природної обдарованості. Окрім конче потрібного для великих відкриттів таланту, у кожної людини є свої морально-психологічні витоки і роками нагромаджений душевний досвід, людські якості, які формують ії, і погляди на життя, є час і середовище, які багато в чому визначають сенс і суть її пошуків. І тільки знаючи все це загалом, можна зрозуміти саму людину й ціну її відкриттів.

* * *

Склалася вже така лиха закономірність, що мало про кого з видатних геніїв людства можна сказати: «Природа обдарувала його прекрасною зовнішністю, міцним здоров'ям і великим розумом». Серед геніальних такі люди скоріше рідкість. Від падучої недуги страждав Гай Юлій Цезар, зовні потворними народилися Гойя і Паганіні, в дитинстві став кульгавим красень Байрон, рахітично-золотушним ріс Наполеон, анемічним тугодумом — Дарвін… Список геніальних страдників великий. Не серед щасливців були Гомер і Сократ, Сервантес і Стендаль, Тіціан і Гоген…

І друга характерна особливість, спільна для більшості цих людей: спочатку викликана фізичною неповноцінністю похмура відлюдкуватість, вимушена самозаглибленість, гарячково-бентежний, хоча й прихований, пошук мети життя, потім наче після раптового пробудження й разом з тим прозріння — чітка, без будь-якого компромісу спрямованість до наміченого, несхитна воля й неймовірна, іноді схожа на черству сухість холоднокровність…

Це не означає, що внутрішньо вони були справді черстві. Ні, де справжня геніальність, там вирують пристрасті. Але, не вміючи керувати ними, не можна вирватися із задушливого світу обивателів, які часто підсвідомо, але завжди жорстоко мстять генієві за свою сіру убогість. Тоді, щоб не дати собі загинути як особистості, й потрібна вивірена тверезість розуму і хай зовнішня, але стійка холоднокровність, бо, як казав великий англійський фізик Джеймс Максвелл, у битвах ідей і розуму перемагає не палкий жар, а сповнений внутрішнього вогню холод.

Приклад Маклая в цьому не виняток.

Зберігся написаний аквареллю (очевидно, рукою матері) дитячий портрет майбутнього вченого, на якому йому років вісім-дев'ять. Хлопчик дуже гарний. Золотаві, у великих завоях кучері, густі й пишні, а брови смоляно-чорні, гладенькі, майже в кавказькому розльоті. Очі прозоро-голубі, великі, обрамлені начебто здивовано розтуленими віями. Овал обличчя і ніс класично правильні, начебто виліплені давньогрецьким скульптором. Губи повні, добрі; на підборідді продовгувата ямка, яка також свідчить про лагідну спокійну вдачу, але водночас і пристрасну, здатну на гострі переживання й глибокі страждання.

На портреті Маклай ніби усміхається. Певно, Катерина Семенівна, якщо портрет малювала все-таки вона, хотіла зобразити сина в радісні хвилини, але усмішка не вийшла. Лице хлопчика журливо задумливе; у його погляді якась зачаєна, зовсім не дитяча гіркота. Так буває, коли художник, маючи намір оживити обличчя зовсім