Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

Звичайно, як усі діти, юний Маклай усміхавсь, але веселим його дитинство ніяк не назвеш.

Здавалося, не було такої хвороби, яка б оминула його. Хоча лікарі кажуть, що на скарлатину діти хворіють тільки раз, Маклай нездужав тричі; кір, свинка, жовтуха, часті ангіни, хронічні пневмонії і бронхіт, тупий біль від раннього ревматизму в суглобах, якась кровотечна недуга ясен, ревмокардит і до всього — частковий параліч голосових зв'язок, через що він до дванадцяти років заїкався й на все життя лишився гаркавий — не вимовляв букви «р».

А хлопчаки, звісна річ, хто кволіший, того частіше й лупцюють, з того насміхаються, дражнять, а коли певні, що не дістануть здачі, то й взагалі проходу не дають.

Сам Коля постояти за себе не міг і ніколи нікому не скаржився — не хотів зайвий раз показувати свою безпорадність. «Злі люди, — читаємо ми в його дитячому щоденнику, — задоволені подвійно, коли бачать твою неміч й переконуються, що їхнє зло тебе ранить. Давати їм таку поживу було б непростимо, бо цього вони тільки й чекають, гадаючи, що, коли зацькують беззахисного, то возвеличать себе. Втім, може, я тут і не правий. Щоб побудувати якесь передбачення, людина спершу повинна поміркувати; а вони щодо розумової здатності здебільшого нікчемні і чинять цілком стихійно, переважно під впливом тваринного інстинкту, що жадає самоутвердження, а не внаслідок здорового глузду». І ще:

«Помиляється той, хто, когось успішно насилуючи, вбачає в цьому торжество своєї сили, а отже, торжество своєї персони. Нічого схожого тоді взагалі немає, бо торжество — це свято. А яка святковість у злобі? Вона тільки виказує вдачу, позбавлену душі, яка б співчувала чужому болю. Звідси випливає, що насильник дістає від свого вчинку не вигоду, а очевидну шкоду, бо не славним молодцем, яким йому хочеться видаватися, він виставляє себе перед усіма, а нікчемним себелюбцем, що не розуміє свого дурного становища через свою ж таки глупоту. Тому насильники, на мою думку, більш гідні холодної зневаги, аніж неодмінної помсти. Однак лишати насильство безкарним не можна. Бо тоді буде не гуманістичність, а потурання бридкій жорстокості.

Я поки що не розмірковував над усякими моментами в цьому питанні, але, гадаю, стосовно насильства звичайного, з яким ми щоденно змушені стикатися, мої розмірковування правильні або, сподіваюся, близькі до правильного розуміння суті справи».

Правда ж, здається, що все це написала цілком доросла людина? І не просто доросла. Щоб так сказати про насилля, треба багато пережити й немало передумати, до того ж треба вміти думати. А тим часом останній із цих двох записів датовано 31 грудня 1856 року. Отже, Маклаєві було тільки десять років. І все-таки ось які думки у нього виникають. І коли? Напередодні Нового року!

Дома прибирають новорічну ялинку, готують святковий стіл, але який він від усього цього далекий! Сидячи десь у затишному куточку, розмірковує про насилля… І завважте: анічогісінько про особисті кривди. Тепер ми знаємо або хоча б можемо припустити, що розмірковування ці були викликані саме ними. Та сам він не каже про них і навряд чи тоді думав. Розмірковування його чіткі, спокійні, щиро об'єктивні. Немає й натяку на якесь упередження, а тим паче озлобленість. Людина намагається доскіпатися до суті однієї з людських вад, і думки її принаймні зайняті тим, якого болю ця вада їй завдає. Своє лихо зараз не має значення, головне — знайти те, що шукаєш. І його знайдено: «насильник дістає від свого вчинку не вигоду, а очевидну шкоду», і все-таки тільки зневажати його — мало, його треба знешкодити!

Давньогрецький філософ Платон зауважував, що найкращі в світі філософи — хлопчаки, у яких тільки-но пробивається борода. Звичайно, до бороди десятирічному Маклаєві було ще далеко, але в ньому вже прозирала людина з певним складом розуму, маленький аналітик, здатний дивитися на власні страждання начебто збоку. Для нього вони ніби об'єкт для спостережень, який дає змогу відчути й осмислити вдачу насильника. Однак, лишаючись ніби стороннім, він не забуває про інших, бо в противному разі буде «не гуманістичність, а потурання бридкій жорстокості».

І все-таки важко повірити, щоб хлопчик, дуже чутливий і вразливий, лишався розсудливо спокійним. Не може юна людська душа підкорятися тільки волі розуму. І, читаючи уривчасті записи з його ранніх щоденників, потім починаєш розуміти, як насправді тяжко переживав він свої незгоди.

«Лорд Байрон, кульгавий каліка, щоб довести свою перевагу над багатьма некаліками й змусити довколишніх поважати себе, став найкращим плавцем Англії і прекрасним вершником; він також блискуче фехтував і стріляв без промаху з пістоля на бігу.

Названі чотири спорти і найбільше успіх в них у його становищі здавалися недосяжними, але, як бачимо, дух чудесно переміг плоть. З деякими припущеннями з цього можна зробити висновок: людину, яка палко бажає досягти поставленої мети, пориває більше сила духу, аніж обтяжує немічна плоть. Отже, неодмінно потрібна мета, що збуджує силу духу. Інші ж міркування, хай навіть авторитетів, незаперечним присудом бути не можуть…

Хоч би як щиро бажав чоловік, такий, як Байрон, служити суспільству, воно або лишатиметься глухе до нього, або вбачатиме в ньому нікчемного суб'єкта, з якого принизливо потішається доти, аж поки він, зазнавши гіркоти зневаги, доб'ється передовсім шанобливої до себе зацікавленості, а потім покаже, що гідний дружби й співчуття…»

І знову про себе начебто жодного слова. Але думки про Байрона знову ж таки не випадкові. Так само, як і Байрон, хлопчик страждає від незаслуженої кривди і, розмірковуючи над долею великого англійського поета, шукає в ній приклад для наслідування. Ні, не змирився він із своїм становищем і зовсім не зрікається він себе. Не по-дитячому мудрий, і все-таки звичайний хлопчик, він нудьгує за дружбою, мріє про співчуття. І водночас усвідомлює, що в цьому суворому світі і дружбу, і співчуття просто так йому ніхто не подарує. Насамперед треба знайти своє місце в житті, довести, що ти не гірший за інших і так само, як усі, маєш право на повагу.

Знайти місце в житті для юного Маклая уже в десять років означало стати натуралістом, ученим. Та всі шляхи в науку, як йому здавалося, для нього закриті.

Хоча