Джорджо Щербаненко - Тенета зради

— Їдьте трохи повільніше, — сказав він левиці за кермом «опеля»; у її паспорті було написано, що її звати Маргеріта, але йому язик не повертався називати таку жінку Маргерітою. — Не люблю, коли так женуть.

Вона слухняно збавила швидкість.

— Як звати вашого приятеля? — стримано спитав він, наче бажаючи просто розпочати розмову.

— Клаудіно, — сказала вона.

— Прізвище? — Дука не любив усіляких там зменшувальних імен, адже йому треба було знати справжнє прізвище, а не пестливе ім'я, призначене для жінок.

— Клаудіно Вальтрага, — відповіла вона щиро — видно, второпала, кого їй слід триматися. Потім, вправно ведучи машину навколо майдану Чінкве Джорнате, всміхнулася: — Його звуть Клаудіно, бо він дуже високий і міцний. Він завжди їздить у машині, бо коли йде пішки, люди оглядаються на нього; тим-то всі й називають його Клаудіно.

Клаудіно Вальтрага, високий і міцний. Це вже дещо.

— Звідкіля він?

Маргеріта знову всміхнулася, вибираючись із скупчення машин на майдані Чінкве Джорнате.

— Не пам'ятаю. Якось він возив мене до свого села, воно недалеко від Брешії, трохи вище, в горах, але назви я не пригадую. Це таке мале сільце, що, крім остерії, у ньому нічого немає. Там ще жив його дідусь, такий самий високий і дужий, як він, а його батько та мати вже померли… Тоді, того дня було так холодно…

— Скільки йому років?

— Тридцять три, — сказала вона й додала: — Дозвольте спинитися біля бару, мені треба підкріпитись.

Як на левицю, вигляд вона мала досить охлялий.

— Будь ласка, спиняйтесь, — відповів Дука. Він не поспішав; було всього лише дві хвилини на дванадцяту, і цієї сліпучої травневої днини він, сказати правду, теж хотів підкріпитися. — Але без фокусів, а то вам кінець.

На бульварі Саботіно їй пощастило знайти щось середнє між баром і закусочною — класичну забігайлівку для алкоголіків, але з претензіями на бар. Їхня поява — а особливо поява Маргеріти, вдягненої у чорне й біле, в штанях у ковбойському стилі, які щільно облягали її стегна, — привернула загальну увагу; навіть двоє п'яничок, що нерухомо сиділи майже під самим телевізором, здавалося, прокинулись зі своєї дрімоти і водянистими очима втупилися в цю чорняву левицю, в її стегна, у примітні, схожі на деку мандоліни, сідниці; молода жінка за прилавком також пильно оглянула її, не так із заздрістю, як із тугою, наче в ній теж ожило невиразне бажання вбратися в такі самі чорні штани, такий самий білий жакетик з великим ґудзиком на грудях і такі самі білі чобітки. Окрім анісового лікеру (для Маргеріти) та білого вина (для нього), питва тут більш не було. Почасти від анісового лікеру, а почасти від отих жагучих чоловічих поглядів, що збуджували її дужче, ніж вітер, і, мабуть, неабияк їй подобалися, вона знову обернулась на левицю.

— Навіть якщо ви посадите мене й Клаудіно, то через кілька місяців ми знову гулятимемо на волі, бо маємо друзів.

Дука в цьому не сумнівався; він тільки починав добиратися до них — до тих друзів їхніх друзів.

— Мені б хотілося ще лікеру, — промовила вона.

— Ще один анісовий лікер, — сказав Дука жінці за прилавком.

— Болять зуби? — спитала жінка в Маргеріти.

— Ні, дістала по пиці, — відповіла та, торкаючись набряклої щоки. — Від одного засранця.

Ого, вона знову за своє!

— Швидше пийте лікер і їдьмо, — наказав Дука.

Грубі слова не сподобались жінці за прилавком, прості люди чутливі до слів, вони люблять вишукану мову, щоб не було видно, що вони простого роду; образившись, вона відійшла до полиці, де стояла кавоварка.

— Хочу ще лікеру, — озвалася Маргеріта.

Дука вже почав здогадуватись, який у неї план, — напитися так, щоб звалитися з ніг і не везти його до Ка' Таріно; вони з Маскаранті змарнують час, добираючись туди самі, та ще й з п'яною жінкою на руках, а тим часом Вальтрага, побачивши, що Маргеріта спізнюється, запідозрить щось недобре і, мабуть, дасть драла. І Дука тихенько, але виразно спробував пояснити їй, як стоїть справа:

— Ви більше не питимете. Зараз же відвезете мене туди, де ваш приятель. А якщо надумаєте робити якісь виверти, я геть розмалюю вам обличчя, і те, що ви вже дістали, здаватиметься просто пестощами, а коли вже я вам розквашу пику… — Він справді ладен був це зробити. — Вашим могутнім друзям, може, й пощастить витягти вас із в'язниці, але їм не пощастить повернути вам обличчя, коли вже до нього візьмусь я. — Його голос звучав не погрозливо, скоріше це був голос учителя, який пояснює теорему про паралельні лінії.

Ці слова і обіцянка розквасити пику переконала левицю — це була її рідна мова, вона чудово все зрозуміла.

— Ходімо, — нарешті сказав Дука, — навіть досить привітно, бо збагнув, що вона злякалася. — І їдьте повільно, — промовив він уже в машині; хтозна, чи не спаде їй на думку влаштувати якусь аварію — наприклад, на когось наїхати, аби тільки не показувати, де її приятель.

Маргеріта вела машину повільно і вміло; Дука переоцінив її, вирішивши, що вона здатна захищати свого приятеля до останку; ні, вона не з тих, що захищають друзів.

— Що ж до впливових друзів — ваших і вашого приятеля, — то більше половини з них ми вже взяли. — Він назвав їй прізвища чотирьох осіб, що потрапили у пастку в «Бінаскіні». — Судно йде на дно, не покладайтеся надто на тих людей, тримайтеся нас.

Ці прізвища справили на неї враження, трохи прогнали їй з голови хміль; левиця перетворилася на овечку і з огидною улесливістю сказала:

— Звичайно, я триматимуся вас, але будьте насторожі, адже він дуже великий і дужий, а крім того, озброєний. Не знаю, чи ви вдвох із ним упораєтесь; одного разу аж троє вовтузилися з ним доти, доки він усіх їх порішив.

Тим краще, подумав Дука, тим краще,