Сей Сенагон - Записки в узголів’ї

було приписано всамітнення, і вона не могла порушити цей наказ.

Наступного дня Тодзаммі перше, що зробила, це відправила «вірш у відповідь» То-дайнаґонові, і він у свою чергу одразу відповів ще одним віршем.

Узявши обидва листи, Тодзаммі поквапилася до палацу, щоб зустрітися з імператрицею і розповісти їй усе. В опочивальні якраз був ще й імператор.

Імператриця поглянула на листа так, ніби бачила його вперше.

– Ні, це не почерк То-дайнаґона, мабуть, написав якийсь монах. А можливо, це чорт зі старих легенд, – промовила вона навмисне серйозно.

– Тоді хто ж? – губилась у здогадках Тодзаммі.

– А я десь тут бачив схожий папір, – мовив імператор. Він дістав аркуш паперу і показав пані Тодзаммі.

– Ах, яка жорстока насмішка! Розкажіть мені все. Як болить голова! – почала допитуватись Тодзаммі, не пам’ятаючи себе від досади.

Молоде подружжя сміялося від душі. Проте потім молодий імператор не витримав і сказав:

– Насправді, чортеня, яке принесло тобі листа, це дівчинка з кухні. Все це, я думаю, жарти Кохьое, це вона влаштувала.

Імператриця також сміялася від душі. Тоді Тодзаммі підійшла до неї і почала її трясти за рукав:

– Спритно ви мене обдурили! – крізь сміх злилася пані Тодзаммі. У цей момент вона була дуже милою.

На кухні теж стояв гучний сміх. Тодзаммі повернулася до своїх опочивалень, покликала дівчину з кухні і вказала на неї служниці:

– Так, здається, це вона і є, – вирішила служниця.

– Хто дав тобі листа? Ану кажи! – почала питати Тодзаммі, але дівчинка, нічого не сказала, лише хмикнула і побігла.

То-дайнаґон добре посміявся з цієї історії.

142. Те, що навіює нудьгу

Коли проводиш день очищення від скверни не в себе вдома, а в чужому місці.

Коли ти не можеш просунути свою фішку вперед під час гри в суґороку.[114]

Дім особи, яка не отримала звання під час призначення на посади.

Але найбільш сумно, коли йдуть затяжні дощі.

143. Те, що розвіює нудьгу

Романи. Гра в ґо.[115] Гра в суґороку.

Миле щебетання малюка рочків трьох-чотирьох. Коли малюк посміхається і щось лепече.

Фрукти.

Коли до мене приходить молодий чоловік, який гарно вміє жартувати, то я прийму його навіть у дні очищення від скверни.

144. Те, що нікуди не годиться

Чоловік з поганою зовнішністю та й на додачу зі злою душею. Рисовий крохмаль, що розмокнув від води. Мабуть, дехто не захоче слухати про такі прості речі, та це не зупинить мене. А от, наприклад, щипці для «прощального вогню».[116] Невже я буду мовчати про це тільки тому, що вони дуже звичні.

До речі, мої записки не для чужих, тому я буду писати про те, що прийде мені в голову, навіть про дивні і неприємні речі.

145. Про найпрекрасніші речі на світі

Що ж може бути кращим, ніж храмові процесії на святі Камо в Івашімідзу! Навіть репетиції священних танців напередодні свята – чудове видовище. Пам’ятаю, напередодні свята Івашімідзу сонце яскраво сяяло на спокійному весняному небі. У саду перед палацом Сейрьоден все було заслано циновками.

Імператорські посли сиділи обличчям до півночі (якщо я не помиляюсь), а танцівники виступали обличчям до імператора.

Служителі внесли високі о-самбо[117] і поставили перед кожним присутнім. У цей день навіть музикам дозволили бути присутніми, тільки, правда, в саду.

Чарка пішла по колу. Вищі чиновники по черзі осушували її, а під кінець випили саке із раковини-якуґай[118] і порозходилися по домівках.

Потім за звичаєм була церемонія збору «залишків бенкету». Коли чоловіки підбирають залишки, мені стає ніяково, а тут ще й жінки з простолюду з’явились. Деякі з них вибігли не зрозуміло звідки і почали жадібно хапати все, що бачили. Хотіли взяти більше, ніж інші, проте, штовхаючись, пролили і порозсипали все, що взяли. Деяким, хто взяв трохи і втік, дісталося більше. Цікаво було споглядати, як потім ті жінки ховали свою «здобич».

Не встигли ще прибрати циновки, як уже мітлами зрівняли пісок у саду.

Зі сторони палацу Джьокьоден донеслися спів флейти і стук барабанів. Я не могла дочекатися, коли ж з’являться танцівники. Нарешті, вони з’явилися біля бамбукової завіси. Під час ходи вони співали давню пісню країни Адзума «На березі Удо». Коли грали цитри, то я взагалі була в захваті.

Тоді вперед вийшли два танцюристи для першого танцю. Вони стали на західній стороні дерев’яного помосту обличчям до імператора. Далі на поміст зайшли інші танцівники. Урочисто тупнувши ногою в такт барабанам, головний танцівник плавними рухами поправив зав’язки на своїй безрукавці-хампі, комір верхнього одягу та шапку. Почався перший танок під звуки пісні «Маленькі сосни». Це було чудово!

Я цілими днями готова дивитися, як широкі рукава крутяться, ніби колеса, але, на жаль, танець швидко закінчився. Я тішилася думкою, що скоро почнеться інший номер.

Музики віднесли цитри, з-за бамбукової огорожі знову з’явилися танцівники. Прекрасна картина! Їх одяг з червоного шовку кружляв, переливався, стелився… От коли я намагаюся передати це словами, на жаль, нічого не виходить – опис стає таким нецікавим, блідим…

«Танок завершено. Інших, мабуть, уже не буде», – подумала я із сумом. Усі глядачі на чолі з придворними покинули свої місця, і я залишилась одна.

От на репетиції свята Камо мені не буває так сумно, оскільки я знаю, що танцівники прийдуть з храму і ще раз у палаці відбудуться священні танці.

Пам’ятаю один вечір.

Тонкий серпанок вогнищ у саду піднімався до неба, і тоненькою-тоненькою треллю неслись угору чисті звуки флейти, а голоси співаків глибоко проникали в серця слухачів. Це було прекрасно! Я навіть не помітила, що стало так холодно, що мої тонкі одежини з легкого шовку зледеніли, а рука, що тримала віяло, зовсім замерзла.

Коли головний танцівник покликав усіх інших, його голос розносився луною далеко-далеко. Щасливі