Софія Парфанович - Люди і тварини

жевріючою золотінню. Ніч залила водяний простір глибоким ґранатом і погасила сонце. Ще грає оркестра на Рокеті. Невтомні музики потягають смичками ніг по оболонах крил і дрібнозерно бренять кастанєти.

Насуне буря від Сієрра Мадре й розгуляються грозою стихії. Бурі світять на небеснім чорнінні, крають їх фосфорійними ножами блискавиць. Вітри грають над топіллю героїчне бравадо й, підносячи хвилі, кидають їх на скелі. Женуть із громом та ревом розгуканих буйволів. Ревуть вальторнії, б’є на сполох грізна оркестра буряної ночі, кидає потужну рапсодію у безмежі океану. Засяє рубець неба, вигладиться затока, знеможена нічною грою побідних, розшалілих стихій.

Заясніє кришталевий емеральд, смирно приляже аквамарин і знову заграє оркестра на Рокеті.

Велика історія малого звірка

Старий розтрясений вантажник ледве посувався по гористій дорозі. Він клекотів, тарахкотів, смердів, чадів і перекидався з боку на бік. Його вів пан професор Макс і коли тягарівка перехилялася, загрожуючи перекинутись, лаяв її по еспанськи, чи там по мексиканськи. Мабуть трачисько розумів тільки цю мову, бо все ж ліз далі й не робив небезпечних аварій. Внизу, глибоко у стіп гір, лежав Пацифік. З гори він був наче безмірне гладке дзеркало. Тільки до берегів він прибував срібними пінами й викидав їх на скелі. Притишений шум долітав знизу. Кокосові пальми хитали своїми розчухраними коронами й бігли стрічками здовж дороги. Однак, краєвид часто поширювався в простору високорівню, порослу джунґлею і пальмовим лісом. В ньому були житла туземних індіян, що майже не різнилися від тих, що в них жили тисячі літ тому предки оцих інків.

Вантажник минав їхні житла. Пан професор пояснював туристам, що траплялося при дорозі. Поруч нього сидів молодий чорнявий хлопець. Він допомагав під час їзди, бо ануж «вегікулові» захочеться дістати дефект, забракне води, сплисне колесо. Треба тоді щось порадити. Хозе був скорий і радий до послуг. І вмів трохи по-англійському, тож був корисний при розмові з пасажирами.

Пан професор спинював тарахкало в дорозі, коли було щось цікаве. Так пасажири оглянули великі гнізда деревних мурашок — пан професор казав, що то терміти — папуг, що кричали в джунглях, пташків, що підносилися з гілки просто вгору й були подібні до камінців, що їх хтось викинув із руки.

Час од часу появлявся здовж дороги напівголий хлопець і пропонував щось купити. Були там криштали кварцу, подібні до діямантів, тільки не такі блискучі, були черепки, фіґурки з глини й каміння, індіянські різьби й вироби з кораликів. Пан професор розглядав їх критичним оком і купував, коли йому щось було до вподоби. З кишені в постріпаних і не дуже чистих штанах він видобував незмінного пезо й давав хлопцеві, навіть не питаючи про ціну.

— Навіщо вам того? — питав пан Мирон. Він, як і дві молоді пані, був пасажиром в цьому вегікулі.

— Я, знаєте, люблю мистецтво — мав готову відповідь провідник. Мабуть вживав її нераз. — Але, якщо ви зацікавлені, можу вам відступити.

— Ну, добре, але ж ви купуєте не лиш оці предмети, але й різне інше. От, ви торгували папугу. Мабуть вам не вдалося, чи не добили торгу, навіщо вам її?

Пан професор пояснював: — Я природник. Викладав в університеті в Каліфорнії. Тепер живу в Мексико, маю свою туристичну фірму й…

Пані переглянулись і підсміхнулись злегка. Шукаючи нагоди дістатися вглиб краю, вони натрапили на фірму, що розпоряджала одним підтоптаним вантажником.

— Можете їхати — заохотив їх Карльос, один з готелевої прислуги.

— Макс «файний хлоп». Каже, що був професором. Але не знає навіть у котрому університеті. Одно певно, що він з Бруклину й був тут гребцем на човні, що возить туристів. Дечого навчився, решту придумав і якось живе. Можете з ним їхати.

Тож поїхали. Вправді їзда тою старою калошею не була приємна, але можна було оглянути кусок країни й приглянутися до життя людей. Їхнє головне зайняття в тих місцях — підготова й продажа копри. Здовж дороги в’язки кокосових горіхів, де-не-де ще цілі. Інших повідкривали й вони сохнули на сонці. Купці купували їх мішками й везли в глиб краю, де фабрики, або продавали їх, до сусідніх держав Північної Америки. Там копру перероблювали на кокосову олію і далі на мило, мастила, креми, кока для цукорняних виробів і ще дещо. Лежали теж в’язанками шкаралющі з горіхів. Частину з них перероблювали вже тут на місці на кокосове волокно й різні вироби з нього, як от хідники на підлогу, витирачки тощо. Туристів цікавив той побут та життя людей. Тож, чи пан професор був справжній чи тільки підроблений — не було для них істотне.

З гущавини вийшов бронзовошкірий хлопець. Тримав за хвіст невеликого звірка. Вальцевате тіло покрите щитом рожеватого кольору шкіри; мала голова закінчувалася рилком. Малі очі, без зацікавлення, по боках голови. Ані їм, ані голові, мабуть не шкодило, що їхній власник висів униз головою. Хлопець мотав звірка за хвіст, пан професор спинив «авто».

— Це панцирник. Його тут називають армадійо. Він лагідний і безбоязкий, можете його взяти в руки.

Так то правда. Оцей опанцерований лицар давніх епох не потребував нікого боятися. Його хоронив одяг. Пані розглядали звірка. В той час пан професор видобув свого незмінного пезо й його помічник взяв звірка. Не боронився. Встромив його в кишеню і тра-ра-ра — поїхали далі.

— Що ж з ним робитиме? — питала пані.

— Та пущу до городу, хай собі там живе. Може придатися.

— Що ж він їсть і що їстиме у вас? — цікавився пан Мирон.

Коли пан професор розказував про звички панцерника, звірок сам звинувся в клубок і смачно заснув. Треба знати, що не всі панцерники можуть звиватися — їм заваджує панцер. Все ж цей, мексиканський, може. Так пояснював пан професор, а згодом і ми вичитали в книжці. А їсть він черв’яків, комах, овочі — що попаде.