Софія Парфанович - Люди і тварини

нею, хвалили її гру й голос і відходили та й зникали між людьми. Від зустрічі з ними оживала мрія. Але згодом меркла й її теж покривав рубець. * * *

Сталося так, як із бурею — гураґаном: Прийшов новий директор. Разом із старим відійшла частина персоналу. Не стало лікарки, що захищала Олю, не появились попередні доглядачки й працівниці. Настали нові люди в лікарні.

Директор обійшов усі палати, познайомився, в загальному, з хворобами пацієнтів. Одних звільнив, другим загострив режим, або змінив лікування. Пацієнтів попереносили до інших кімнат і на інші відділи. Всі разом дістали заспокійливі ліки у такій кількості, що лежали спокійно, не турбували нікого й не входили нікому в дорогу із своїми дійсними чи уроєними справами.

Оля теж дістала ліки. Досі їх не потребувала. Тепер затуманена й спляча цілий день, а в ночі не могла спати. Страждала: її приятельок не було. Чужі.

Та життя в лікарні пливло. Від сніданку до обіду, а там і вечеря. Двічі в день прогулянка по лікарняному парку.

Олю теж звільнили з праці. Сиділа в кімнаті й вишивала.

І посилала вишиті дрібниці тим, що помагали їй, що їх любила. Грати їй не заборонено. Тож грала, як досі. Холодне життя втратило тепло, що його приносили з собою люди, що любили Олю.

Але була музика. І були бездомні пташенята. Їм Оля віддавала скарби почувань, що їх принесла на світ, але ніколи не змогла дати рідним.

… Зелені піжами в білі смуги. Зпереду няня і ззаду друга. І чемні діти на прогулянці в парку…

Коли Оля повернулася в кімнату, помітила, що чогось там не стало. Кімната наче б стала просторіша та холодніша. Бо за вікном не стало клітки з голуб’ятами. Новий директор зарядив, щоб її усунути. Заборонив усяку зустріч хворих з голубами, що їх так багато жило в парку. Їх теж мали усунути. У журналах писали, що вони розносять туберкульозу. Що в легенях у них живе вірус і, хто зна, чи не він спричинює пістряка.

Оля, що попала в гістеричний плач, дістала ін’єкцію заспокійливого ліку пірнула в забуття — сон. У глибокий летарґ.

Що снилося їй у ньому? Чи й що снитисьме їй днями й ночами без снів і мрій, у холодних стінах лікарні? Між хворими, що, як вона, мали нездійснимі мрії, неоправдані сподівання, недійсні уроєння, невірне відношення до життя та людей. Такими умово хворими. І тими, що втратили’зовсім зв’язок з дійсністю і жили в топіллі умового розладу.

У просторих, ясних будинках. В парку, що в ньому пальми хитають круглими чупринами й над ними пролітають тропічні гураґани.

Оркестра на Рокеті

По аквамарійній гладі біжать хвильки. Білопінні, мережані. Злегка колихаються у вирізі затоки й сипким шумом вибігають на пляж піску. Мачок будинків, граняки готелів, собор, розмальований на індіянську поліхромію. І гори. З самоцвіту Пацифіку виринає острів Рокета. Колись ця скелька — рокета була причілком суходолу. Відділившись від нього, пливе вона по затоці й виглядає наче великий зелений звір. Смарагдова шерсть джунґлів спадає каскадами по узбіччі й вливається на береговий пісок. Він — вузька смужка, що сяє кришталево від зернят піску, раковин і людських тіл. Бронзово — білих, біло — рожевих, чорних тіл. Жарить їх сонце. За спинами співають джунґлі. Обличчями вони до емеральду моря — океану.

На острові грає оркестра цикад — чічарос і океан настроює інструменти до набігу на твердь. Хвилі колихаються і звільна прибивають до берегів. Відступають, журкотячи дрібною рінню.

Тихо на Рокеті. Тільки морщиться затока кришталевою аквамариною гладі.

Високо в джунґлі дириґент. На його знак озивається дрібний дзвінок кастанєт. Срібні дзвіночки задзвонюють увертюру там на горі. Зараз таки підхоплюють мелодію музикантів віолі й співають ясними акордами. Скрипалі потягають смичками ніг по берегах крил і з обидвох боків вливається їхня музика в металеві звуки дзвіночків. Кастанєти й кампанеллі потрясають дрібними зернятами й разом грають симфонічну поему джунглів. Гра могутніє, нестримна, але здисциплінована, вона ллється вниз. Життєрадісна канката виливається з амфітеатру на Рокеті, кидається у простір і лягає на шум хвиль, що сипко біжать до берегів.

Останні дзвіночки закріплюють її сміхом тріюмфу і втомлені музики замовкають один за одним. Кілька акордів ще снує скрипка.

Тиша. Оркестранти слухають музику океану, що її грають хвилі в бігу понад топіллю. Настроюють свої інструменти музиканти, поклавши ноги здовж крил. Чекають на новий знак, що його подасть диригент там угорі, в густому верховітті помотаних джунглів. Заграють знову симфонічну кантату й багатьма інструментами видзвонять її багатоголосним крещендом та виллють на топіль океану. А джунглі зітхають струнами еольських арф, співом блакиті й тугою до простору.

* * *

Мандрують по сафірі затоки білі хвильки. Даль розколихує їх до походу. Підносяться, наступають одна на одну й могутніють ув обіймах і виринають білопінними гривачами. Ростуть, потужніють і йдуть грімким маршем на підбій суходолу. Шумить вода, клекоче топіль. Водяні вали кидають кришталеві гребені на груди суходолу. Відбиваються від скель пінами й бризками, бушують, колотяться і миють твердь. Вона ставить їм відпір порепаними грудьми, ґранітними спинами.

Гудить і шумить водяний наступ і з люттю, знеможені розливи спливають із скель і відступають з дрібним журкотом рінні. Споконвіку так боряться вони: неспокійна, бурхлива топіль і непорушна твердь. Перша породила другу, але вона постійно намагається затопити свій твір і проглинути його в свої неспокійні, грізні надри.

Знову подав знак диригент і жива оркестра суходолу сипнула по зелених джунглях і дзвінко заспівала назустріч баритонові моря.

* * *

Сонце потонуло в золото затоки. Вона дрібно зморщилась і вагово заколихалася. І лягла до стіп ночі розтопами металів: сріблом — крицею, синім оливом, тяжкою бронзовою і