Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

обійми та відчувати небайдужість до себе, любов, що проявлялася б не на словах, а таки на ділі. Вона хотіла бути жаданою…

— Савочко, повір мені, — взялася благати, через що зненавиділа себе просто тут, у цьому принишклому й напівсонному весняному садку. — Давай усе повернемо, як було, — защебетала. — Нам же так добре разом…

— Ні, Ліліано, — вистрелив Сава незгодою, як кулею, прямісінько дівчині в серце. — Не склеїти розбитого глека, не приростити зламану гілку, — вголос розмислював. — І добре нам було наполовину, і правда твоя правдива наполовину, — мовив незрозуміле. — Бо все в цьому світі — три на три…

— Ну що за дурниці ти верзеш? — попри роздратування люб’язно прошепотіла Ліліана. Хоч і хотіла замахнутися правицею на непробивного, як бетонна стіна, коханого, ляпасом добряче стрясонути, як оту яблуню, щоб посипалися долу плоди його зневір’я. — Повір мені, — не вгавала. — Прости, — сама себе не впізнавала. — Простиш? — як могла, вибивала з парубка прощення.

— Та я давно простив, Ліліано, — усміхнувся хлопець цілком щиро. — Ти за це не бійся.

— Саво, давай повернемо все, як було, будь ласка, — підійшла впритул, наміряючись пригорнутися.

Хлопець зупинив її обома руками.

— Усе в тебе буде добре, Ліліано, от побачиш, — утішив. — Не принижуйся, тобі не личить, — ужалив болючіше, ніж отруйний шершень.

— Ну й живи собі! — різко мовила скривджена, чи то пак розчарована, бо програла бій, Ліліана. — Ще кусатимеш лікті! Ще не раз жалітимеш, згадуватимеш! — кинула «пророцтвом», стрімко прямуючи з двору.

— Та згадуватиму, — пробуркотів Сава, йдучи до хати. — Тільки не тебе, — брязнув дверима веранди.

По тому Ліліана зареклася думати про Саву Нагорного. Крапка комою ніколи не стане. Все. Вона має жити майбутнім, та ще й рожевим і прекрасним. А з цим селюком не бачити їй завидного життя, якого заслуговує.

***

«Все наладиться, все буде добре, — обтерла Ліліана останні сльози, поглядаючи на новісінькі босоніжки.

Сьогодні вона піде на роботу, й туди неодмінно завітає принц із її мріянь. Вона в цьому переконана.

5

Чеслава вкотре почувалася деревом. Вона сиділа в парку на лавці, стежачи за малою Ярославкою, і аж бачила себе збоку.

Ось воно — коріння, що тягнеться під шкірою ніг, заміняючи м’язи, та проростає в самісіньку землю, глибоко пускаючи в’юнкі відростки, аж до підземних джерел. Там те коріння хапається до води, як справжнє, впивається нею, живодайною, й міццю насичує Чеславине тіло. Але то тепер, коли вона на самоті. Бо вчора Чеслава сиділа на бундючному, як королівський трон, дивані, а чоловік Матвій укотре розказував, що їй треба змінитися й забути про своє затуркане, провінційне, несучасне й застаріле минуле. Королівській ввижалося, що ті крепкі корені з кожним мовленим словом утрачають силу, всихаються, води не досягаючи. Так, ніби чоловік своїми прикрими звинуваченнями, як тугим шнуром, перев’язав ураз змарнілі корінці і став ждати, коли той жмут відпаде, зсохнувшись нанівець, і більше не зможе пароститися…

Тих коренів, як і батьківщини, Чеслава й сама силкувалася позбутися…

І гілляччя, що проростало з неї, нині бачила. Мовби стоїть із піднятими руками, а з них віти розпускаються врізнобіч, до сонця тягнуться од самих передпліч, подвоюючи твердість шиї і додаючи раменам неабиякої моці. Не хистко відтак почувалася Королівська, а впевнено, стійко. Однак учора, коли її коханий Матвій стиха, немов лагідний вітерець, однак із натиском, як раптовий порив, вигинав те гілляччя до самісінького долу, вказуючи на Чеславині вади характеру, на її нікому не потрібні щирість, відвертість, великодушність і люб’язність, де й щезали та дужість і сила. Ламалися живі гілки, наче хмиз перед спалюванням, листя безпорадне навсібіч розкидаючи, світом у безвість пускаючи…

Того віття, як себе самої, Чеслава теж віднедавна спекатися намірилася…

Але коріння може відгнити…

Гілляччя може відпасти…

А як бути зі стовбуром, що займає всеньке нутро і є тим міцнющим стержнем, завдяки якому твердо на ногах тримаєшся, до коріння примкнувши, й руки догори од щасливості, що ти є самим собою, здіймаєш?!

Чеславин стовбур був понівечений. Він був порубаний сумнівами щодо власної принадності, подертий неприйняттям свого «я», посічений щоденними докорами за неправильну поведінку, надгризений кпинами з недолугості її вчинків, їх невиправданості та непотрібності, покремсаний зчудуваннями з її роздумів і висловлювань…

Чеслава говорила тоді, коли варто було мовчати…

Чеслава мовчала тоді, коли варто було говорити…

Вона сміялася так само недоречно, як і сумувала…

Вона думала не так, як мала би…

«Оце зараз, так, зараз ти могла б надутися, але не вчора! — зауважував ледь не через день Матвій. — Учора твоя поведінка була незрозумілою. Нерозумною! Сльози — ні з чого й ні до чого! Як істеричка! Не роби так! Бо це — по-дурному й по-сільському!» — додавав.

«Сталін виграв війну, а вона, коли в телевізорі комуністи розумне говорять, іде з кімнати! Чуєш, Матвію?! Тоді, коли я прошу: «Послухай розумних людей!», то вона хапається щось робити. Ну, та… ж… Та… ж знаємо, що насправді самі ж западенці, бандерівці, у тридцять третьому голод сотворили, бо забирали їжу у своїх же і вбивали своїх же!» — переконання свекрухи-незападенки звучали, як константа.

«Усі ми — люди вільні, й тебе не має дивувати Павло, бо він — мій друг, то по-перше. А по-друге, якщо він має коханку й не приховує цього, то це його право! Якщо тебе такі