Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

Я тебе знайду! Я тебе обов’язково знайду, — пообіцяла Ліліана, крокуючи якнайшвидше.

Набридли!

Як вони набридли, ці телепні!

Де в цьому місті мужчини?!

Де вони?!

Дівчина засипала себе роздумами, мов осіннім падолистом, і піймала на тому, що мусить виплакатися. Давно вона того не робила. Видно, саме тепер — пора.

4

Саву Ліліана понад рік як покинула. Сама так постановила. Тоді, на весіллі в однокласниці Олі, коли дозволила врешті провести себе додому Цигановому Колі, вона намірилася поставити крапку у стосунках із Нагорним. І дозволила Кольці себе поцілувати. І гаряче приласкати. І…

І хтозна-звідки звалилася на красуню Ліліану лиха слава. На ціле село. Навіть на дальшу округу…

Колька щосуботи в подробицях розповідав пацанам у клубі про свою майстерну проворність, про те, як він легко заволодів завше недоторканною Ліліаною Мальованою. Казав, що, скориставшись нею раз, більше не хоче. Бо нащо йому та, що вже першого вечора віддалася?! Ні, він шукатиме іншу дівчину, гідну себе, гордовитого.

Ліліана була заскочена такою ницістю кавалера. Надто матері в очі дивитися не могла. Бо як вона мала стерпіти плітки, які щодень прилітали до її кабінету — секретаря сільської ради, — мов ластів’ята, щоразу оброслі ще більшими пір’їнами-деталями?!

Але жінка своєї царівни, яка цьогоріч стала дипломованою вчителькою та з обласного центру, де навчалася, повернулася до рідного села на практиці свої знання застосовувати, не била й не сварила. Сказала лишень: «Повертайся, доню, в теє місто, там шукай роботу. Бо тут тобі не бути й добра не бачити. А потім час покаже. Може, й вернешся, як за добрий заміж не вийдеш».

А Ліліана знала, що добре вийде заміж. Бо як інакше? Кому, як не таким красуням, як вона, щастя-долю мати?! Тож навіть не сумнівалася, що так усе й буде.

Сава — то таки не її партія. Бо надто сором’язливий був, нехитрий. Хоч і розумний. І добродушний. І… все ж таки вродливий, порівняно з рештою сільських хлопів.

Так Ліліана заповзялася шукати свого принца в місті. Вже рік те робила. А він, такий шкідник, усе від неї переховувався, на очі не показувався. От паскуда, хай його нехай!

Нині дівчина сиділа в чужому дворі й давала волю сльозам. Чи не вперше за той період, коли через випадок із Колькою мусила повернутися до міста.

Ліліана завжди була переконана, що, викресливши Саву зі свого життя, вона, не зволікаючи, знайде йому заміну. Але цього не сталося ні через місяць, ні через два, ні навіть через півроку. І це її страшенно гнітило. Вона не хотіла зізнаватися собі в тому, що помилилася. Рішення покінчити з найбільш тривалими дотепер стосунками вважала правильним. Бо вона, Мальована Ліліана, заслуговує найкращого! Однак із кожним днем її впевненість у собі танула, наче смалець на пательні, і це наповнювало її злобою, ба навіть розгубленістю.

Якогось дня дівчина навіть зважилася на неймовірне — через півроку після розлуки вона приїхала в село, пішла до Сави додому й викликала його на розмову. Надворі було темно, та це радувало Ліліану, адже її ніхто не бачитиме. Односельці не знатимуть про її приниження, не запідозрять Мальовану в розкаянні. Цього вона не хотіла…

— Саво, мені треба тобі дещо розказати, — мовила, коли хлопець сховався разом із нею за хатою в густому садку.

— Що таке? — приготувався слухати.

— Тоді на весіллі в Олі Циганової мені поробила їхня баба…

— На що поробила?

— На те, щоб я про тебе забула й пішла до Кольки.

— Хто тобі таке сказав? — спитав спокійно Сава.

— Оля, — хутко знайшлася Ліліана. — Вона мені буквально вчора прийшла та розказала, що перед її весіллям Колька просив свою бабу… То ж ти в курсі, що вона щось знає, недарма ж — Циганова. — Ліліана намагалася зберігати правдивий і щирий вираз обличчя. — Він просив, щоб стара на весіллі щось підлила мені у випивку і щоб після того я тебе покинула, а його полюбила…

— І що, вийшло?

— Що — «вийшло»?

— Полюбити Кольку…

— То ж ти знаєш, що ні! — розсердилася Ліліана. Вона ж бо так старалася, так хотіла помиритися з Савою, а він, такий-сякий, не повівся на її виверти!

— Я лиш одне знаю, Ліліано, — ти мене зрадила, — мовив Нагорний.

— Але ж я не з власної волі! — занервувала Мальована. — То Циганова баба постаралася!

— То чого ж ти до мене прийшла? Йди до тої старої, — на диво байдуже відказав Сава. Зараз йому хотілося видати інакше: «На холеру ти мені отут локшину на вуха вішаєш?» Але змовчав, бо завше вмів контролювати свої емоції.

— Отже, ти мене проганяєш?! — аж затряслася Ліліана. — Ти мені не віриш?! — скривилася чи то до жалісливого плачу, чи до бучної істерики.

— Вірю, Ліліано, — збрехав хлопець. — Але вже пізно щось виправляти.

— Не пізно, Савочко, повір. — Дівчина й незчулася, як переінакшилася на ласкаву кішку. Розуміла — це її останній шанс повернути такого хорошого, як урешті визнала, хлопця і знову бути його коханою. Адже вона страшенно зачахла і затвердла від браку чоловічого тепла й любові, через що почала скидатися на загрубілий і засохлий столітник, який хазяї перестали поливати, а врешті викинули на смітник. А він же, той вазон, цілющі соки в собі мав і ними міг неабияк прислужитися, допомогти, загоїти… Ліліана хотіла знову пірнати в