Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

Катю, то я поїхав, — мовив до помічниці, яка манливо позирала з-за комп’ютерного монітора. Видно було, що секретарка небайдужа до свого доброчинного начальника. Втім, наразі, як, у принципі, й завше, він не зважив на її довгі фіолетові стріли, що радше споганювали, а не прикрашали її зеленкуваті очі.

Ще глянув на фото в рамці на робочому столі. З нього лукаво посміхалася загадкова чорнобрива красуня. То була його покійна дружина.

«До завтра, Ярославо», — мовив про себе. Ще з хвилину мовчки постояв біля столу, а затим вискочив із кабінету й помчав до своєї темнобокої автівки.

3

Ліліана сиділа ошелешена. Чи, радше, розгнівана.

«І чому так відбувається? Чому ось таким непомітним сірим мишам дістаються принци?!» — сварилася мовчки, проводжаючи поглядом білявого красеня до його чорного джипа.

Ліліана бачила схожу картину не вперше. «Він-вона-воно» називала її. Завше, коли споглядала ту чи ту закохану пару з дитинчам, їй видавалося, що мужчина в тому тріо — диво-красень, а от жінка — «чортє-шо-і-збоку-бантик».

«А як би гарно я виглядала поруч із ним! — думала щоразу. І то не зважала на те, чи чорнявий був глава сімейства, чи русявий, чи високий, чи низький, чи з твердими біцепсами, чи худорлявий. Видавалося, Ліліані подобаються всі чоловіки, поруч із яким були некрасиві чи непоказні, на її думку, супутниці.

«Сліпець якийсь! — гримнула подумки. — Невже і цей не може відрізнити королеву від селючки?» — ще ширше роздула ніздрі, розгнівавшись, що її, квітку Ліліану, яку мама любесенько змалку плекала, вкотре проігнорували! Принц у білому жакеті навіть не глянув на красуню, що сиділа навпроти його безбарвної дружини-«макаки»!

— Телепень! — кинула вслід уже не подумки, а впівголоса. Відтак підвелася, діловито крутнулася перед невиразною чорнявкою й гордовито почимчикувала геть.

Крок за кроком, вихиляси за вихилясами — білявка в чорних окулярах не йшла, пританцьовувала, сідницями-чародійками чоловічі погляди до себе приманюючи. Втім, як на біду, в осінній полудень «серйозних» і «просвітлених» мужчин у цьому сп’янілому од спеки парку не помічала.

— Ай! — скрикнула, не соромлячись. — А-а-а, — застогнала.

Один із підборів, що не витримав величної ходи власниці, тріснув, мов олівець, і його довша «решта» стрімко відскочила вбік, поповнивши купи розкиданого довкруж сміття та гори палого листя. «Писанина» ніби натякнула їй, що хоч вона й вулична, та потребує акуратності.

Ліліана не стала принижуватися — підбирати з землі зламану шпильку, а якнайшвидше пошкутильгала вперед, у напрямку найближчого взуттєвого магазину.

— Допомогти? — почулося збоку.

Мальована повернула голову й побачила, що з вікна недорогої іномарки до неї улесливо підморгує якийсь непримітний хлопчина.

— Чим? — відрізала дівчина.

— Підвезти, може, кудись? — Молодий водій не був оригінальним.

— Ну підвези. — Білявка сміливо, хоч і незграбно, підскочила до автівки й вмостилася поруч із залицяльником.

— Куди прямуємо? — перепитав.

— Босоніжки мені купиш? — видала, не соромлячись, і ледь усміхнулася. Її намальовані помаранчевою помадою пухкі губи скидалися на порцію масного морозива, политого абрикосовим варенням.

Ліліана зняла окуляри, і тепер її великі сині очі дивилися просто на завороженого незнайомця.

«Така красуня, може, й не сиділа ніколи на цьому паркому місці», — подумала дівчина, запримітивши, як мисливець за принадами потопає в туманній сині її погляду, поволі перетворюючись на трофей.

— Куплю, — примружився спокусливо молодик, не ховаючись від пронизливого погляду норовистої білявки. — І не тільки босоніжки, — нервово крутнув ключем, перемкнув передачу.

Ліліана була незадоволена. Та й цей чувак — не принц із її роману. Ніби й нічогенький вродою — темно-русий, коротка сучасна стрижка, густі брови над голубими очима, ніс акуратний, губи… нормальні… Але застібнута майже до кадика строката сорочка на короткий рукав, світлі на кант брюки, широкий срібний браслет на правій руці, що зовсім не пасував до цілковито літнього образу, аж ніяк не сподобалися Ліліані. Від цього сміливого, на перший погляд, багатообіцяючого мужчини віяло провінційністю. А такому поруч із Мальованою Ліліаною місця не було.

Тим часом безвихідь і зламаний каблук диктували своє.

— Така красуня — і сама гуляє парком?

О, як же набридли їй такі висловлювання!

— Нема достойних, — посміхнулася над силу.

— До речі, я — Павло.

— Ліліана.

— Ліля? — перепитав.

— Ліліана, — витягнула шию.

— Ліліана-Ліліана, ти красива і жадана…

«Фу, як заїжджено», — просичала подумки.

— О, та ти ще й поет? — мовила вголос.

— І навіть романтик! — відчув гордість за сказане.

Але Ліліану це нітрохи не ощасливило.

— Ось, «взуття» написано, бачиш? — тицьнула пальцем у вікно, вказуючи на вивіску.

— Так, — відповів і завернув машину до входу в магазин.

Ліліана вирішила подякувати своєму рятівнику за таку швидку реакцію: обдала його широкою усмішкою та вкотре зирнула багатообіцяючим поглядом.

Павло йшов до дверей, як півень: піднесено, гордовито, радісно. Ліліана, зауваживши його невисокий ріст, хоч і накульгувала, — виструнчилася, проявивши всю свою чарівність, красу та… зверхність. Довгі ніжки цитували якісь збожеволілі від кохання рядки, кисті рук, наче пензлі, майстерно підмальовували її і без того звабний портрет. Але по тому, як босоніжки опинилися на її ніжках, дівчина сухо подякувала новому знайомому й подалася геть.

— А телефончик? — спантеличено кинув услід красуні Павло.

—