Олексій Михайлович Волков - Виконавець

я намагався відігнати. Але вона приходила знову, особливо тоді, коли мій погляд прикіпав до сірого у млі весняного лісу. Вона мені вкрай не подобалася. Ба навіть викликала жах. Я не хотів, дуже не хотів іти у Гачилівку.

Від крайніх дерев непомітно відокремилася постать людини, яка рухалася у напрямку села. Чоловік, чималий на зріст, у брудних чоботях, куфайці та кашкеті, ніс за плечима рушницю. Коли він порівнявся з садибою і проходив поруч, я побачив здоровезного глухаря, причепленого до невеличкого заплічного мішка. Мимоволі я вийшов з воріт і, привітавшись, підійшов до нього.

— Здоров, коли не жартуєш, — відповів він.

Його широке обличчя по самі маленькі очі заросло не менш як триденною світлою щетиною.

— Пробачте, — сказав я, — ніколи не бачив справжнього глухаря, отак, у натурі. Можна подивитися? Ви знаєте, я також мисливець, але в нас глухарі не водяться, тільки у книжках доводилося читати.

— Ти чьо, прієзжий, штоль? — запитав він, повертаючись до мене так, щоб я бачив здобич. — Аткєль прібил?

— З України, — відповів я, перебираючи глухарине пір’я та розправляючи крила. — Як ви його? На токовищі? Як у книжці, напевно: ранок, туман, він токує, а ви підкрадаєтеся…

— Еге ж, на токовищі. Хоча, які тепер токовища, от раніше…

— І далеко довелося йти? — Я виразно глянув на його брудні чоботи.

— Кілометрів з десять.

Потрібна тема нав’язувалася сама.

— А де, в якому боці? Може, біля Гачилівки?

— Ще далі. До Гачилівки вісім. А ти що, місця тутешні знаєш?

— Та яке там — знаю… Так, бував колись. Працював на електролінії, там, де мали дорогу робити. Знаєте?

Він кивнув.

— А приїхав чого? — запитав чоловік, витягаючи цигарку. — Мабуть, років з десять минуло, як будівництво траси закинули.

— А, так… Не маю що вдома робити. Гадав, може, який заробіток знайду. Тут он і хлопці наші працюють, але роботи, кажуть, зайвої не мають.

— Робота… — він зітхнув. — Робота є, скільки хочеш. От платити за неї нікому — це вже інша справа. А які, кажеш, хлопці, з пилорами? Знаю.

Я сумнівався, чи варто розпитувати його про Мішку-шамана, і, збуджуючи до себе нездорову цікавість, стояв, розправивши крило глухаря, і милувався ним.

— Що, подобається? Хочеш — продам, — несподівано запропонував він.

— Навіщо він мені? — я розгубився від несподіваної пропозиції. — Що я з ним тут робитиму?

— Як що? Та в ньому кілограмів шість м’яса! Ти чьо? А кажеш — мисливець… Глянь, який красень!

Він відчепив здобич і обтрусив, надаючи товарного вигляду. Глухар був справді розкішний.

— Дякую, — сказав я. — Однак він мені зараз не потрібен. А вам що, не шкода продавати? Я, повірте, свою чесно здобуту качку ніколи б не продав!

Довелося пояснити йому, що в місцях, де проживаю я, полювання не є джерелом здобутку м’яса, оскільки кошти, витрачені на дозвільну систему та боєприпаси, за відносної обмеженості запасів дичини роблять його лише своєрідним спортом, захопленням. Це було для нього більш ніж дивним. Зав’язалася розмова. Для солідності я показав йому і свої мисливські документи.

— Ну, ти даєш! — здивувався він. — На себе — аж два документи, на зброю — окремий, а це що? Контрольна картка здобутої… Не зрозумів, у вас що, кожну застрелену качку треба записувати? Ну-ну… Розповім мужикам — не повірять. Просто як снайпер на війні! Що, може, й на пса документ маєш?

— І на пса мав, — відповів я. — Тільки загинув мій пес, під машину потрапив.

— Ну, це шкода, — погодився він. — Цінний пес — річ необхідна. Н-да… І що, за все це платиш? І б’єш дві нещасні качки за день, та й то, якщо пощастить…

— Аякже…

— От дивак, — сказав він, — то чого ж ти ходиш?

— Для задоволення… — я знизав плечима.

— А… — протягнув він. — Були тут такі — мужики розповідали, — восени прилетіли якісь німці до центрального мисливського господарства, заплатили п’ять тисяч доларів, застрелили з вишки ізюбря і полетіли назад. Забрали тільки роги! Усе м’ясо лишили. Уявляєш собі? Також, видно, для задоволення. Паря, ти прикинь — п’ять кусків зелених за саме задоволення! То і ти в себе там щось схоже робиш? Глухарів у вас немає, ізюбрів, напевно, також, то ти від качки собі дзьоб лишаєш на пам’ять, а м’ясо не їси…

Він засміявся.

— М’ясо їм, — сказав я. — Це вже ви перебільшуєте.

— Ну то купи глухаря!

Обличчя його раптово палахнуло радістю, наче він вигадав щось геніальне:

— Слухай, а давай я влаштую тобі, як німцям! Полювання на токовищі! Як ти там казав — тумаа-а-н, і глухар токує… Га? Для задоволення. Ну, п’яти тисяч зелених ти, мабуть, не маєш, та й глухар — це не ізюбр, але… — він подивився догори. — Во! За п’ять тисяч «дерев’яних» заведу тебе на місце. Погодься, це ж копійки! А там уже все від тебе, як то кажуть… Побачим, який ти мисливець!

Я вагався лише мить. Випадала нагода в надійному супроводі потрапити до Гачилівки і повернутися назад. Мені конче потрібно було потрапити в хатину на краю колишнього села і, можливо, в сарай, де свого часу стояла циркулярка, або в те,