Наталія Очкур - Містичний вальс

королеву, бо лише королевою могла бути ця висока, ставна жінка з неприродно прямою спиною, у довгій сукні на цей раз червоного оксамиту, з-під якої визирав поділ білої сорочки — досить широка смуга з найтоншого полотна, такого ніжного, що воно аж надто скидалось на батист. Низ сукні був обшитий візерунчастою каймою; круглий широкий комір, гаптований золотом і прикрашений дрібними річковими перлами, був, вочевидь, накладений на сукню, а не пришитий — Світлана, яка сама частенько майструвала собі одяг, се помітила одразу. Коси королеви приховував плат із білого атласу, недбало закручений навколо шиї і мальовничими складками спадаючий на плече, проте її очі, незвичайного бурштинового кольору, та темно-руді брови, а також кілька неслухняних волосинок, що вибились з-під плату біля скронь, давали право на припущення — ця жінка була рудою. Тонку навіть під важким шаром оксамиту талію охоплював золотий пояс-ланцюг із кілець, зачеплених одне за одне; останньою його ланкою було вже не кільце, а золотий диск-«сонце», схожий на той, що належав Світозару, проте значно мініатюрніший. Невеличкі ніжки королеви були взуті в сап’янові черевички на високих підборах — побачивши каблучки, Лана ледь не заголосила від розпачу — а покриту голову вінчала золота зубчата корона. Виглядала королева дорого, що й казати, та й привітність, що світилася в бурштинових очах, промовляла на її користь — все зіпсував голос, абсолютно рівний, безбарвний і байдужий. Коли королева, простягнувши руки в золотих браслетах до чоловіка, нарешті заговорила, у Лани склалось враження, ніби вона спостерігає за грою акторки в аматорському театрі. Не те, щоб акторка була зовсім бездарною, ні — швидше за все, їй було глибоко начхати на свої репліки, на свою роль і на свого партнера.

— Слів не дібрати, мій володарю, щоб виказати щастя, яке я відчуваю, бачачи тебе знову дужим. Нехай недуга обходить тебе ще тисячу літ.

— Дякую, Іє, та тисячу літ — то занадто. Невже ти любила б такого дрімучого старця? — вуста короля склались у бездоганно ввічливу усмішку. Нічого не було в ній, окрім ввічливості — ані радості з того, що король бачить кохану жінку, ані справжньої, щирої вдячності, ані поваги, самий лише формальний етикет. Та королеву цей офіціоз, здавалось, анітрохи не засмутив — вона приклала долоні до грудей (друга ява першої дії — ті ж і мої руки) і мовила:

— Ми всі хвилювались за тебе, мій пане. І наші молитви до Світла лунали невпинно.

Ти ба — ну просто білий вірш! Лунали невпинно молитви до Світла! В той час як я, многогрішна, невпинно сиділа з твоїм чоловіком удень і вночі, і бігла до нього, об камінь кривавлячи ноги! Які там у біса молитви! І Світло яке?

— Ти дійсно рада, що я одужав, Іє? — спитав король з цікавістю інквізитора, наперед знаючого, що йому збрешуть навіть під тортурами. Королева вклонилась — низько, але з такою гідністю, що Лана негайно задалась питанням — як, чорт забирай, їй це вдається — і, не повівши бровою, мовила:

— Моя радість безмежна, мій пане.

— Що ж, то подякуй чаклунці, яка врятувала мене, — і Олекса легким рухом нервових пальців вказав на Лану. Королева повернулась, подивилась на чаклунку так, немов при нагоді залюбки перегризла б їй горлянку, і простягнула їй руку зі словами:

— Нехай благословен буде день, коли ви з’явилися тут, і той шлях, що привів вас до нашого краю.

Горів би той шлях у тебе під ногами, чужинко, і ніколи не настав би ранок того дня, якого ти віднайшла наше місто, безпомилково зробила переклад Лана. Вона злегка торкнулась пальців королеви, не будучи впевненою, що, за місцевими звичаями, слід робити у таких випадках; обидві жінки обмінялись серпоподібними гримасами, що правили їм за усмішки, і, немов печатки, скріплювали їхню взаємну неприязнь та право називатись запеклими ворогинями. Королева відступила до ложа, куди важко опустився її муж, і Лана ледь придушила в собі безглуздий порив теж кинутись до Олекси. Він ще такий слабкий, а удає шляхетного кавалера! Міг би і не підводитись! І взагалі…

Стій, де стоїш, раба Божа Світлано. Він вже має піклувальницю. І доглядальницю.

А що ж матиму я, о Господи?

Велике спасибі.

— Тепер я дбатиму про тебе, мій королю, — діловито говорила королева, демонстративно не дивлячись у бік Лани. — Я буду поруч, доки ти не зміцнієш остаточно.

Король закашлявся — ознак ентузіазму, викликаного обіцянками королеви, на його лиці Лана не виявила.

— А де ти була весь цей час? Вишивала?

Браво! В яблучко!

Не треба так явно радіти, раба божа Світлано. Це не по-християнськи.

Ну звісно, ні. Це по-жіночому. І просто по-людськи.

— Ніхто не знав, що за хвороба у тебе, мій володарю, — відрубала королева так, наче це могло зійти за пояснення і поважну причину її відсутності водночас. Спершу Світлана не зрозуміла, до чого тут це, а коли зрозуміла, лють, чорна, як тутешній ліс, піднялася з глибин підсвідомості і затопила нутро, мов в’язкий мул, що лишається в низов’ях після повені, вже потому, як спала вода. Ні, ви тільки погляньте на цю егоїстичну, шкурницьку сучку! Хоче сказати, що боялась